Реальні наслідки приєднання селищ до столиці

2 Червня 2016

Сьогодні Коцюбинське розриває два вектори, дві ідеології: приєднання до Києва або ж Ірпеня. Першу позицію втілює нардеп Ольга Червакова, екс-голова селища Ольга Матюшина та політтехнолог Ірина Федорів. Приєднатися до Ірпеня ж бажають більшість депутатів Коцюбинської ради, в.о. селищного голови Юлія Главацька, політична партія «Нові обличчя».

Що сталося з селищами, які 30 років, як приєднали до Києва, яскраво описує столична газета Вечірній Київ.

Вечірній Київ

 

веч київ

У селі Троєщина, що на на лівому березі Дніпра, сталися «великі зміни». Центральну й єдину заасфальтовану вулицю Леніна перейменували на Радосинську. Це, як пояснюють старожили, її історична назва. Петиція щодо цього з’явилася на сайті Київради ще в лютому. І хоча набрала вона лише 40 голосів, але історичну назву вулиці повернули. А от як змінилися назви інших вулиць, радять подивитися в Інтернеті. Так, Гійом де Боплан, котрий у сімнадцятому столітті видав книгу «Опис України», нелегко дається місцевим мешканцям: його ім’ям назвали колишню вулицю Боженка. Перейменовано в селі й деякі інші вулиці. А так більше жодних змін. Школа, дві маленькі крамнички, медична амбулаторія та будинок культури – от і вся інфраструктура села, яке в 1980-х роках почали гордо називати частиною української столиці.

– На папері ми Києвом стали, а насправді – ні, хоча минуло вже майже три десятиліття, – нарікають тутешні мешканці. І кивають у бік єдиної асфальтованої дороги, що пролягає історичною Радосинською вулицею. На ній раз у раз шурхотять шинами на швидкості машини, тож переходити через дорогу небезпечно, не те що йти нею: для пішоходів – лише куценька доріжка обабіч.

– Ні аптеки, ні взуттєвої майстерні, – перелічує далі пані Марія. Вона працює завгоспом у будинку культури. Доїжджати транспортом на роботу їй не потрібно, хоча часом навіть дійти пішки сюди проблематично. Коли взимку випало багато снігу, троєщинцям довелося сидіти в садибах або власним коштом оплачувати послуги трактора, щоб розчистити дорогу. Що вже казати про болота тутешніх ґрунтових доріг між вулицями, коли й трактор не допомагає.

Сьогоднішнє село Троєщина – це ряди квадратів, огороджених високими парканами, де достаток межує з виживанням. Місцевий магазин – чи не єдина розвага для малечі. Набитий різноманітним крамом так, що складно пройти між стійками з пивом і холодильниками з морозивом. Зате біля входу по-європейськи красується… велопарковка. Де-де, а тут велосипед – не розкіш, а засіб пересування. Звісно, за гарної погоди.

На колишній вулиці Леніна розташовано всі основні об’єкти села. Вулиця довга, але об’єктів лише два – школа та будинок культури. Колись тут був ще й ЖЕК, але його перенесли на вулицю Закревського, на житловий масив.

– Будинок культури – це гучно сказано, – зауважують двоє перехожих, показуючи, як до нього пройти. – Там уже нічого немає? – Ні, гуртки працюють. Але ж відбудувати той «сарайчик» ніхто не візьметься – неперспективно, – дивує філософською аналітикою молодик у спортивних штанях. – Раптом завтра все знесуть, а нас переселять? – Ага, коли те «завтра», коли «переселять», а ми живемо тут і зараз, – відповідає другий, й обоє зникають у гаражі. Насправді не такий це й «сарайчик». Стара двоповерхова будівля потопає у квітах і зелені. На подвір’ї на гойдалках дідусь сонно бавить малюка. Серед високих квітів височіє пара різьблених лелек.

– Коли я сюди прийшла, тут не було ні вбиральні, ні опалення, ні гарячої води, – пригадує Ірина Лавриш, котра є директором цього закладу вже протягом 11 років. – Я дивлюсь на все це великими очима… А мені з управління культури кажуть: «Зробимо». І справді, я стала до роботи навесні, а в листопаді вже були і теплі батареї, і гаряча вода, і туалети. Одна річ – будинок культури чи центр дитячої творчості у великому місті. Інша – у селі менш як на п’ять тисяч мешканців, куди цивілізація дістається з такою швидкістю, наче її равлики везуть. – Робота тут має багато особливостей, значно різниться від міських закладів культури. Потрібно уважно дослухатися до потреб людей, – емоційно сплескує в долоні Ірина Михайлівна.

За її словами, у селі працюють різні гуртки: діти вчаться грати на гітарі, в шахи, є хор, готують дошкільнят до першого класу. «Знаєте, це дуже важливо, адже троєщинські вулиці (самі бачите) – паркан до паркана, дітям навіть ніде погратися, крім двох дитмайданчиків. Дитячого садочка немає. Так виникла ідея створити гурток «Лелеченя» – своєрідну альтернативу дитсадку або підготовчій групі, – каже Ірина Михайлівна. – Розвивати тутешніх діток украй потрібно, бо нерідко вони навіть у Києві ще жодного разу не були. – Як так? – У батьків бракує часу: город, господарство, робота… Але не думайте, рівень виховання від цього не потерпає… Гуртують місцевих підлітків і молодь два самодіяльні колективи: театр сценічного історичного бою, що сформувався із секції фехтування, та театр історичного костюма. – Десять років тому в селі курсували шість автобусів, а тепер – один, раз на півтори години. Ми зверталися, писали, а нам – самі відписки. Чиновники лиш пояснюють, куди пройти, щоб сісти на той чи інший маршрут тролейбуса або автобуса. У гарну погоду здоровій людині пройти, звісно, можна, а що стареньким робити? А як сніг чи дощ? – засипає риторичними питаннями завгосп Марія Іванівна. Нарікати – найпростіше. Чуємо іншу думку в самодіяльному театрі «Камелот», який «квартирує» у Будинку культури.

– Тут лише п’ятнадцять хвилин потрібно пройти – і ти вже на вулиці Бальзака. Не люблю, коли обмовляють Троєщину, – каже керівник «Камелоту» Валерія Дєнєжкіна. З нею складно не погодитися, бо надворі чудова погода. Весняне сонце пестить так, що хочеться пройтися та подихати свіжим повітрям подалі від задимленого автотранспортом і заглушеного шумом центру мегаполіса. Щодо гасла «Київ без околиць», яке було свого часу дуже модним у міської еліти, мешканці Троєщини цьому не вірять. – Нехай економічно місто було б і без околиць, але фактично, територіально, географічно вони є! – показує за вікно Ірина Лавриш… Через годинку-другу над селом скупчуються грозові хмари, які обливають околицю зливою. Навіть асфальтована дорога перетворюється на суцільну водойму. Мимоволі замислюєшся про долю улюблених білих кедів і про те, як же дістатися місцевої «транспортної артерії» – вулиці Бальзака. – Сідайте, дівчино, не бійтеся. По-іншому тут ніяк, – усміхається чоловік, відчиняючи двері старенького автомобіля із серії «Зроблено в Україні».

Усе-таки воно миле й гостинне село у великому місті, яке 30 років тому приєдналося до Києва..

Довідка

Троєщина – село, історична місцевість Києва на лівому березі Дніпра. Простягається вздовж річки Десенка (рукав Дніпра) у бік річки Десна, поблизу урочища Бобровня.

Село Троєщина виникло приблизно в XVI столітті в місцевості, яка називалася Чурилівщиною, або «землею Троїцькою». Така назва пов’язана з тим, що ці землі належали Троїцькому монастирю.

У 1988 року село Троєщина було занесене до складу Києва. У киян назва «Троєщина» закріпилася також за житловим масивом Вигурівщина – Троєщина, під час проектування якого село передбачалося знести.

Bookmark the permalink.

Comments are closed