10 фактів про Коцюбинське

9 Вересня 2016

Цього року селище Коцюбинське святкує своє 75-річчя. Саме 75 років тому хутір Берковець, що під Києвом, був перейменований на честь відомого українського письменника Михайла Коцюбинського і офіційно став селищем міського типу. Про непросту історію виникнення селища, про його розвиток, про легендарний Біличанський ліс та історичну приналежгість селища читайте у 10-ти фактах.

1. Виникнення селища.

Обживання людьми території, на якій сьогодні розташоване селище Коцюбинське пов’язане з будівництвом залізничної колії Київ-Ковель у 1988р. З 1902 року нею розпочинається регулярний рух поїздів. Виникають дачні селища Ірпінь, Буча, Ворзель. Тоді ж на 17-му кілометрі від станції Київ, серед лісу, збудували залізничний роз’їзд, який у 1909 р. переріс у станцію. Назва станції пішла від назви найближчого села – Біличі. У 1916-му на території, де нині розташована Білицька меблева фабрика, була споруджена лісопилка, де виготовляли шпали для військового відомства та встановлені бараки для робітників.  У 1928 році в лісі, неподалік від станції, збудував собі оселю лісник Куликов. Це був перший житловий будинок на території тоді ще майбутнього селища.

14302450_10210100076409241_1357006787_n

Тим часом, на відстані близько кілометра від станції Біличі, на території, яку сьогодні займають супермаркети “Ашан” і “Новус”, уже існував хутір Берковець, де жили українські та німецькі родини. Але й у 1932 році ту територію забрали для будівництва танкового полігону, а людям наказали переселятися. На вибір їм надали станцію “Біличі” та ще кілька сіл. Люди не хотіли залишати обжиті місця. Тоді приїхали червоноармійці, розібрали хати, повантажили їх і речі на підводи й перевезли до станції Біличі. А складати хати селяни мусили самі. Коцюбинка Антоніна Маслюк згадувала, що їй тоді було років десять. Батько лежав у лікарні. Мама з маленькою дівчинкою мусили складати хату. У купі з робітниками, що працювали на шпалорізці та оселилися біля станції, берківчани створюють нове поселення на території сучасного Коцюбинського. Тоді його назвали Нові Берківці.

Ще до кінця 50-х років XXст. хутір Берковець на усіх картах зображували окремо від станції “Біличі”. У 2005 р. коцюбинці встановили у селищі меморіал пам’яті примусового виселення 1932р.

14269537_10210100077569270_1950894635_n

Відповідно до усіх вищевказаних фактів, інформація, яку пропонує читачам вільна енциклопедія Вікіпедія  не є точною: “Селище Коцюбинське, як населений пункт виникло в 1900 році. В той час воно носило назву хутір Берковець. На хуторі був один двір, в якому проживало дві сім’ї лісових сторожів”. Адже хутір Берковець у 1900 році розташовувався не на території сучасного Коцюбинського і це підтверджують карти, а перший будинок лісника поруч зі станцією Біличі був побудований тільки в 1928 році.

2. Зазіхання Києва

1922 року Всеукраїнський з’їзд рад прийняв Земельний кодекс, відповідно до якого кордони повноважень міських рад напряму залежали від меж міста. При таких умовах Київрада була дуже зацікавлена у тому, щоб розширювати свої межі. Так, у 1923 р. до складу Києва були включені прилеглі хутори Сирець, Дегтярі, Галагани, Нивка, а у 1925 р. – селища Чоколівка і Караваєві Дачі. Але тодішні плани у столичної влади були ще глобальнішими, про що свідчить папка документів у державному архіві Київської області із назвою “Суд по смт. Пуща-Водиця”. За матеріалами папки, в 1922 -1923 рр. між жителями селищ Пуща-Водиця і Святошин, села Біличі та хутора Берковець (ще до примусового переселення) з одного боку і владою міста Києва з іншого боку вже мав місце конфлікт за землю. Київська міська рада хотіла включити ці території в межі міста, а жителі хотіли створити свою власну раду робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, оскільки земельний кодекс УРСР 1922 року на території міст не діяв і при включенні в межі міста жителі сіл, селищ і хуторів автоматично втрачали переваги по сінокосах та угіддях. Суперечки точилися ще кілька років, поки не було прийняте “соломонове рішення”: не включаючи напряму суперечливі території до складу столиці, але підпорядкувати їх Київраді.

Цікаво, що усі фігуранти тієї справи: і Святошино, і Пуща-Водиця, і Біличі, і територія, на якій колись проживали предки коцюбинців, давно зникли з карт, як самостійні адміністративні одиниці і розчинилися серед київських земель. Диво, що тоді у першій половині XX ст. берківчанам-коцюбинцям вдалося протистояти Києву на новій території поруч зі станцією “Біличі” і не піддаватися на поглинання.

3. Перейменування

У лютому 1941 р. Президія ВР УРСР видає Указ про створення селища міського типу ім. Коцюбинського (з 1966 р. перейменований в смт. Коцюбинське) і включає в нього території хутору Берковець та робочого селища біля з/д станції “Біличі”.

14269421_10210100076289238_162639147_n

Уся справа з перейменуванням оповита таємницями і здогадками. По-перше, на тогочасних картах хутір Берковець та станція “Біличі” зображувалися окремо і віддаленими одне від одного (справа про примусове виселення берківчан 1932р. замовчувалася). По-друге, інформації про площу і склад території новоствореного смт в указі не було. Земельна документація про його межі (якщо вона взагалі існувала у 1941р) – не збереглася. І по-третє, що найголовніше, жодної історичної версії, чому назву Берковець замінили на нову, нічим не пов’язану із селищем, – немає. Відомий український письменник Михайло Коцюбинський жодного стосунку до селища не мав і не бував там.

Дослідник цього питання Ярош Сергій у своїй публікації “Дивовижна історія Біличанського лісу” допускає, що вся справа у полігоні, через який і виселили берківчан. Він підпорядковувався Наркому оборони. А все, що якимось чином стосувалося армії у Радянському Союзі засекречувалося – жодних офіційних змін в адміністративному поділі міста чи області внесено не було. Більше того, на картах селище продовжувало зображуватися “на старому місці”. І, мабуть, саме через це смт отримує нову, не пов’язану з місцевістю, назву.

4. Коцюбинське в довоєннні та воєнні роки.

1937-го усі чоловіки німецьких сімей Нових Берківців були заарештовані. У деяких родинах забрали і батька, і матір. Наприклад, у сім’ї Віцке залишилися сиротами троє дітей чотирьох, шести і десяти років. Дітьми опікувалися сусіди. Через деякий час у будинку Віцке жила родина Мазурів. Вона взяла на себе опікування дітьми. Після звільнення столиці України від німецько-фашистських окупантів сім’я Мазурів переїхала до Києва і забрала із собою німецьких дітей. Були й інші жертви безпідставних репресій. У 1956 році повернулися із заслання реабілітовані: Вернер Марта, Шульц Павло, Шмідт Микола. З розповідей тих, хто повернувся, більшість із репресованих були реабілітовані посмертно.

Після перейменування 1941 року, першим головою селищної ради був Петро Герасимович Задорожний. У 1944 році він загинув на фронті.

18 вересня 1941-го німецько-фашистські війська окупували селище імені Коцюбинського. Вони одразу відремонтували залізницю. Почали вивозити на станцію лісоматеріали. Намагалися відбудувати деревообробний завод, але не встигли. Була відремонтована смолокурня, де випалювали дьоготь. Часто окупанти влаштовували облави, щоб вивезти місцеве населення на примусові роботи до Німеччини. Але люди ховалися в лісі.
Комсомолець Олександр Власенко розібрав залізничні рейки в районі сучасної меблевої фабрики. За ним почалася погоня. Місцева жителька Шкуратівська сховала його на горищі власного будинку. Однак гітлерівці знайшли Власенка. І його, і господарку будинку розстріляли. Залишилися сиротами двоє малолітніх доньок Шкуратівської.

При наближенні радянських військ німецькі окупанти намагалися вивезти матеріальні цінності, що зберігалися на станції, зокрема два паротяги. Але машиніст Євген Вікторович Чемісов відігнав один з них у тупик і цим урятував від вивезення.

5 листопада 1943 року 70-та механізована бригада 3-ї гвардійської танкової армії після запеклого бою визволила селище імені Коцюбинського від німецько-фашистських окупантів. Уже в 1944-му тут було відкрито початкову школу. Багато жителів селища брали активну участь у боях проти загарбників. Так, Федір Іванович Саєнко був комісаром партизанського загону. Після війни він працював директором Білицької меблевої фабрики і був нагороджений орденом Леніна.

5. Промисловість Коцюбинського

Ще з часу початку будівництва залізниці Київ-Ковель, на місцевості поруч зі станцією Білиці почала активно розвиватися промисловість. Теперішня коцюбинська меблева фабрика взяла свій початок ще від лісопилки, яку створили 1928р. Там виготовляли заготовки для паркету і відправляли на експорт у Польщу і в інші країни. Різали ліс на дошки для внутрішнього використання. Пізніше це підприємство мало назву “Старий завод”, “Укрдрев”, а з 60-х років меблева фабрика. Тепер це АТ Білицька меблева фабрика. Там працювали і жили: сестри Галицькі, Ольга Горуля, Ольга Маніленко, Петро Скрипка, Гали¬на Скрипка, Панченко Вікторія, Колісниченко Надія, Бінявська Віра, Шевцова (Горелова) Ольга — це і були найстаріші мешканці селища.

У 1929 році в селищі будується завод “Воєнвед”. Називався він “Новий завод”, потім ДОК, а тепер АТ Білицький ДОК. У 1920-х роках засноване лісництво. Лісничим був Куліков. При лісництві працювала смолокурня. Виготовляли дьоготь, скипидар та деревне вугілля.

1947 року на базі військово-будівельного управління № 26 було створено гранітно-полірувальну фабрику. Зараз це АТ Камнеобробний комбінат “Біличі”. В Україні це підприємство відоме композицією княгині Ользі в Києві, пам’ятником архистратигу Михаїлу, оздобленням Київського метрополітену, палацу культури “Україна”, Київської філармонії і багатьма іншими роботами. На комбінаті “Біличі” навіть виготовлялось оздоблення для меморіального комплексу на Поклонній горі, для собору “Христа Спасителя”, що у Москві.

У повоєнні роки збудовано гіпсовий завод, тепер це завод “Теплозвукоізоляції”.
Засновано “Промкомбінат” — деревообробне підприємство підпорядковане Київському Військовому округу. Потім воно називалось Київський ДОЗ КЕУ КВО, в 90-х роках ТЛПО. На території селища були і є: склад будматеріалів, електромайстерні, ковбасний цех, картографічна військова установа, воєнторг.

6. Освіта в Коцюбинському

Від початку заснування селища діти їздили (двічі на день ходив поїзд), а найчастіше ходили пішки, в Святошинські школи № 96, № 140, № 72, № 164 міста Києва. Районний відділ освіти дуже часто переводив селищних дітей з однієї школи в іншу. Зразу ж після звільнення від окупації в 1943 році вчителі Усенко Марія Григорівна та Демченко Параска Нечипирівна підняли питання про відкриття в селищі початкової школи. У 1944 році початкову школу було відкрито в будинку репресованих Вернерів (по вул. Шевченка).
Директором школи була Усенко Марія Григорівна. Вчителювали Демченко Параска Нечипирівна, Трішина Олександра Степанівна, Дідковська Ольга Павлівна (пізніше – багаторічний секретар селищної ради).
З кожним роком кількість дітей збільшувалось, школа стала неповно-середньою. Розміщувались класи в будинку Вернерів (по вул. Шевченка), Дея (вул. Жовтнева), Шульца (вул. Жовтнева), на території Доку, на житловому масиві, що мешканці називали “Сахалін” (біля сучасного кладовища).
Директорами були: Бабанський, Сокур Леонід Петрович, Клінковський Андрій Нечипорович. Дуже важко було і вчителям і дітям у розкиданих, непристосованих приміщеннях, але це була повоєнна необхідність.

У 50-х роках розпочалось будівництво нової школи, яка 1 вересня 1955 року відкрила двері учням. Школа будувалась силами підприємств, жителів селища та працівників школи. Називалась вона середня школа селища ім. Коцюбинського, а з кінця 60-х років – Ірпінська середня школа № 6. З перших днів роботи, школа виявилась замалою для селища, тому й працювала вона у три зміни. Перше та друга зміни — дитячі, а третя – вечірня школа робітничої молоді.
Першим директором нової школи був Дерев’янко Микола Миколаєвич, завучем — Рокитянський Сергій Петрович. У 1956 році при школі вчителями музики Демченко Н. Л. та Кисіль Г. Л. було організовано музичну студію. У студії були класи фортепіано, баяна, викладалось сольфеджіо та музична література. Зараз це Музична школа.

У 1985 році розпочалось будівництво другої в селищі школи — Ірпінської середньої школи № 18. І уже через два роки школа відкрила двері учням. Школа розрахована на 1400 учнів.

14287517_10210100085289463_1157327413_n

У 50-х роках у селищі було 2 дитячих садки — дитсадок ДОКу та дитсадок Укрдреву (сучасна Меблева фабрика). Були ясла ДОКу, ясла Укрдреву і ясла Промкомбінату. У 70-х роках збудували нові приміщення дитсадків: “Світлячок” (завод Теплозвукоізоляція) “Білочка” (Меблева фабрика), “Світлячок” № 24  (ДОЗ КЕУ КВО – підпорядкований Київському військовому округу) і “Ластівка” (ДОК). Сьогодні у Коцюбинському працює два дитсадка: “Світлячок” №24 та “Ластівка” №18.

7. Коцюбинське та Ірпінь

Уже більше півстоліття селище Коцюбинське історично, економічно і соціально входить до територіальної громади Приірпіння з адміністративним підпорядкуванням Ірпінській міській раді. 30 грудня 1962 року Указом президії Верховної ради УРСР місту Ірпеню надається статус міста обласного підпорядкування з адміністративно підпорядкованими йому селищами міського типу Буча, Ворзель, Гостомель, Коцюбинське. У 1968 році Київською обласною радою були затверджені межі Ірпеня  і селищ, що входили до його складу.

14249098_10210100076329239_1284957760_n

Підтверджує об’єднаність громад Коцюбиського та Ірпеня також Закон України “Про державно-правовий експеримент розвитку місцевого самоврядування в місті Ірпені,селищах Буча, Ворзель, Гостомель, Коцюбинське Київської області”, який хоч і втратив силу, однак закладені ним адміністративно-розпорядчі і електоральні рішення діють і до сьогодні. Освітні та медичні заклади Коцюбинського підпорядковані відділу освіти Ірпінської міської ради та Ірпінькій центральній лікарні. Коцюбинці мають право обирати міського голову Ірпеня. Відповідно до ЗУ “Про добровільне об’єднання територіальних громад” сьогодні громади Коцюбинського та Ірпеня на шляху до об’єднання.

8. Біличанський ліс

Не можна уявити селище Коцюбинське без Біличанського лісу, адже розташоване саме селище у мальовничій місцевості посеред лісу. Вся історія населеного пункту так чи інакше пов’язана з цим лісом: там місцеві мешканці відпочивали, збирали ягоди, гриби, ліс давав роботу. Однак саме через війну за Біличанський ліс сьогодні селище Коцюбинське стало відоме на всю країну.

Зараз Біличанський ліс це державна територія, що є зеленою зоною Києва, але не у межах столиці, оскільки такі межі не встановлені. Управлінцем цієї території зараз є КП Київської міської ради “Святошинське лісопаркове господарство”. Межові знаки, які визначило КП перед Ірпенем та Гостомелем, встановлені неправомірно, оскільки, знову ж таки, Київ не має офіційно затверджених меж. Крім того відомо, що саме столичне лісопаркове господарство вирубує біличанський ліс у промислових масштабах під прикриттям санітарних чисток.

14248770_10210100076129234_639930918_n

14218488_10210100076369240_2022212569_n

Київ уже давно претендує на територію Біличанського лісу. І перші кроки до дерибану Біличанського лісу зробив саме Київ. У 2007 році Київська міська рада приймає рішення створити в Святошинському районі міста нову вулицю. Як не дивно теж вулицю Пономарьова. Більш того, місцезнаходження нової київської вулиці Пономарьова географічно збігається з місцезнаходження “старої” вулиці Пономарьова в Коцюбинському. Такі маніпуляції зводяться до зацікавлення Києвом та забудовниками території колишньої військової частини. Як відомо, сьогодні та тій території планують зреалізувати будівельний проект “BIONIC Hill”. Для цього Київ дав добро на будівництво під’їзної дороги через Біличанський ліс з інженерними спорудами та комунікаціями шириною дорожнього полотна 15 метрів і довжиною 2,5 км. У бюджеті м. Києва на це передбачено 216 млн. 700 тис. гривень. І це при тому, що Указом Президента від 01.05.2014 року “Про зміну меж національного природного парку “Голосіївський” Біличанський ліс віднесли до Нацпарку Голосіївський. Однак, вказаний Указ не знайшов подальшого виконання з підстав допущення в ньому ряду юридичних колізій.

9. Гучна справа 2008-го

У відповідь на дерибан Біличанського лісу Києвом, у 2008 році Коцюбинська селищна рада в рамках свого нового генплану приймає рішення створити в селищі 15 нових вулиць, дробить її на ділянки по 0,15 га і роздає “всім бажаючим”. Головне завдання – не допустити з боку Києва нових відводів на спірних територіях. І тоді, як маніпуляції із землею Київрадою ніхто не помітив, цього разу про Коцюбинське гуділа країна.

Питання правомірності відведення 501 земельної ділянки в 2008 року  вже було неодноразово предметом розгляду і судових органів, і органів прокуратури, і слідства. Відповідні рішення таких органів вже прийняті і набули законної сили. На сьогодні в провадженні судів за позовами прокуратури м. Ірпеня знаходяться більше 500 справ, в яких власники отриманих земельних ділянок доводять правомірність отримання земельної ділянки, а також правомірність придбання цих ділянок на вторинному ринку. Зокрема, прокуратура Ірпеня спільно з Ірпінською міською радою повернули у держвласність сотні незаконно виділених ділянок в Біличанському лісі поблизу Коцюбинського.

За наслідками розгляду відповідних справ судові органи приймають рішення про скасування рішень Коцюбинської селищної ради лише з тих підстав, що на дату прийняття таких рішень в селищі не було встановленої межі та іншої графічної документації, яка підтверджувала межі селища встановлені раніше.

Проте ті власники земельних ділянок, які набули ці ділянки за оплатними договорами купівлі – продажу, захищають свої права власності як добропорядні набувачі і суди приймають рішення відповідно до положень чинного законодавства та практики Європейського Суду і Верховного Суду України – тобто залишаючи права власності на земельні ділянки за добропорядними власниками.

Рішення Коцюбинської селищної ради про відведення 501 земельної ділянки в 2008 році вже були предметом судового розгляду за позовом і органів прокуратури і Київської міської ради. Зокрема, в 2011 році було прийнято постанову окружного адміністративного суду м. Києва від 23.12.2011 р. у справі 2а-6326/11/2670, якою визнано правомірним виділення земельних ділянок 501 громадянину. Вказане судове залишено без змін Вищим адміністративним судом України ухвалою від 09.10.2012 р. №К/9991/47372.

Повторно під тиском органів прокуратури в 2013 році Ірпінським міським судом було скасовано рішення Коцюбинської селищної ради про передачу земельних ділянок 501 громадянину, однак зараз власники цих земельних ділянок оскаржують відповідне рішення і за наслідками апеляційного та касаційного перегляду, суди залишають права власності на земельні ділянки за громадянами.

10. Коцюбинське сучасне

14287517_10210100076249237_1230227833_n

Сьогодні у Коцюбинському повітря аж іскрить від інтриг, скандалів і політичних розбірок. 4 000 гектарів Біличанського лісу, як і 90 років тому, не дають спокійно спати столичним забудовникам. Засилаючи у селище маріонеткових голів та псевдоактивістів, керівники компаній-забудовників роблять усе, щоб Київ поглинув це невеличке селище. Тоді двері до гектарів, які можна перетворити на нові Позняки стануть відчиненими.

За останній рік селище багато пережило. Багато було негативу, але, на щастя, позитивні зміни у Коцюбинському теж на лице. Восени 2015 року Коцюбинське отримує селищну голову у лиці Ольги Матюшиної, яка тягне селище в Київ та депутатську більшість від молодої партії “Нові обличчя”, яка від початку зорієнтована на продовження політики формування об’єднаної громади Коцюбинського та Ірпеня і на роботу, що спрямована на розвиток благоустрою селища. Робота між Матюшиною і радою з самого початку не склалася. 8 квітня 2016р депутати висловлюють голові недовіру. Псевдоактивісти на чолі з відомою на Приірпінні журналісткою та політтехнологом Іриною Федорів підтягують на допомогу важку артилерію. Нардепка Ольга Червакова, вводячи в оману колег, просуває у Парлементі постанову про розпуск Коцюбинської селищної ради. Згодом антиконституційність таких дій буде доведена у Вищому адміністративному суді та Верховному суді України.

12976825_10153796891614475_5788965495791979575_o-e1460362860515

13002570_10153796891279475_2774010937345056425_o-e1460362837527

загружено

17 липня 2016 року, незважаючи на скасування незаконної постанови, яка запустила виборчий процес, Коцюбинське пережило позачергові вибори. Депутатську більшість знову отримали “Нові обличчя”. Тим часом Ольга Матюшина у судах намагається відновити свої повноваження.

А поки процес триває, коцюбинці вже можуть оцінити хоч невеликі, але потрібні зміни у селищі. За останнє півріччя тут відремонтували основні автошляхи, реконструювали центральний парк, оновили огорожу міського кладовища, яка роками перебувала у занедбанні, наводиться порядок на прибудинкових територіях, у під’їздах, замінюють ліфтові кабіни. Нарешті коцюбинці почали відчувати турботу про себе і свій населений пункт. Але попереду ще багато праці, яка потребує злагодженої командної роботи без скандалів, політиканства, інтриг.

viber-image-1

14064054_10154099376464475_2764856649604039113_n-768x512

13606453_268520940181503_3082134419768410376_n-e1468652122215

У матеріалі викорастана інформація з добірки Івана Соколова “Історія нашого селища” по книзі Демченко Н.Л. “Історія селища Коцюбинське“, ряду публікацій Сергія Яроша “Біличанський ліс: вся правда і історія питання”, публікації директора Ірпінського історико-краєзнавчого музею Анатолія Зборовського “Коцюбинське: історія селища”.

 

Bookmark the permalink.

Comments are closed