Коцюбинське: історія селища

20 Липня 2016

Уважні люди звертають увагу, що залізнична станція в селищі Коцюбинському називається Біличі. Справа в тому, що на початку ХХ століття, коли будували залізницю Київ – Ковель, населеного пункту тут не було. На цьому місці збудували роз’їзд (роздвоєння одноколійної залізниці, яке дає можливість розминутися зустрічним потягам; зупинка на місці такого роздвоєння) і назвали його Біличі. Так називалося село, розташоване неподалік. Нині – це частина Києва. У 1909 році роз’їзд було перетворено на станцію. У 1916 році біля станції збудували шпалорізку і бараки для робітників.

У 1932 році біля Києва будували танковий полігон. Тут був розташований хутір Берковець, де жили українці і німці. Їм наказали переселитися. Селянам запропонували на вибір станцію Біличі та ще кілька сіл. Люди не хотіли залишати обжиті місця. Тоді приїхали червоноармійці, розібрали хати, повантажили їх і речі на підводи й перевезли до станції Біличі. А складати хати селяни мусили самі.

Коцюбинка Антоніна Маслюк згадувала, що їй тоді було років 10. Батько лежав у лікарні. Мама з маленькою дівчинкою мусили складати хату. Виселенці назвали свою нову малу батьківщину Новий Берковець.

У 1937 році чоловіки німецької національності, які жили в Новому Берковці, були репресовані.

Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 11 лютого 1941 року поселення було віднесено до селищ міського типу і названо селище імені Коцюбинського. Назвали на честь класика української літератури Михайла Коцюбинського. У січні 1965 року назву селища змінили ще раз і відтоді воно називається Коцюбинське.

Іноді можна почути думку, що селище назвали на честь сина письменника, діяча більшовицької партії Юрія Коцюбинського. Але Юрій Коцюбинський, який допоміг Москві завоювати Україну, ще в 1935 році був репресований. Тому назвати його іменем селище ніяк не могли. Однак залишається загадкою, чому селищу присвоїли ім., я  письменника Михайла Коцюбинського саме в лютому 1941 року. Адже письменник народився 17 вересня 1864 року, а помер 25 квітня 1913 року. Ювілею не було. Я розмовляв з людьми, які в 1941 році жили в Коцюбинському і вже були дорослими. Але причину такого вшанування нашого видатного письменника вони не знали.

В незалежній Україні Антоніна Маслюк порушила питання про виселенців із хутора Берковець. Антоніна Андронівна згуртувала виселенців, які дожили до цього часу, і хотіла добитися від держави компенсації за примусове виселення. Але в архівах не вдалося знайти документи про цю подію. Місцева влада допомогла виселенцям  та їхнім нащадкам влаштувати святкову зустріч. Також було встановлено пам’ятний камя ний знак. На чорному камені білими літерами написано імена виселенців і назва:»Меморіал пам’яті виселенців з хутора Берковець на станцію Біличі в 1932 році».

Бабуся Антоніна Маслюк, якій уже було за вісімдесят, таки добилася на початку ХХІ століття увічнення пам’яті про драматичну долю хуторян. Держава, яка називала себе робітниче-селянською і народною, без вагань виганяла своїх громадян з рідного краю.

Історію свого краю необхідно знати. Саме про неї нагадує незвичайний пам’ятник у Коцюбинському, на розі  вулиць Червоноармійської і Артема. І коли вже коцюбинці виконають закон про декомунізацію хоча б у назвах вулиць?

13735348_1089871501079166_670803742_n

 Анатолій Зборовський,

директор Ірпінського історико-краєзнавчого музею

Bookmark the permalink.

Comments are closed