Директор Ірпінського історико-краєзнавчого музею Анатолій Зборовський нещодавно розмовляв з однією жінкою, яка приїхала до дітей в Ірпінь із Горлівки.

– Яке становище там?

– Роботи немає. Працюють переважно невеликі магазинчики. Молодь виїздить. Там майбутнього немає. Звичайно, є люди, які вміють влаштуватися. Як завжди, кому війна, а кому мати рідна. Таксисти непогано заробляють. Деякі відверто говорять, що їм би ще років п’ять такого життя, і вони б себе цілком забезпечили. 

– А на військовій службі?

– Там платять тисяч 15 російських рублів. Це невеликі гроші. Гарно заробляють офіцери. Там і сто тисяч можна отримувати. Але командування, офіцери –  росіяни. Місцевих використовують, як гарматне м’ясо. Та й хто туди йде? Алкаші.

– З чого все почалося?

– Нам дорікають: “Ви ж такого хотіли!” А мене хтось запитував? Чому Київ не реагував на мітинги в Донецьку, Луганську? Думаєте, там мітингували місцеві? Ні! Мітингувальників привозили з Росії, з Білгорода. У мене свій будинок. Його пошкодили під час боїв. Загинуло багато людей, зокрема дітей.  Я не допрацювала навіть до пенсії. Говорять, що Донбас був дотаційний. Я працювала економістом, бухгалтером. Ми перераховували податки в державний бюджет. Путін вирішив зруйнувати промисловість України. Тепер заводи вивезли в Росію, за Урал. Шахти затоплені. Щоб відновити все треба років п’ятдесят, якщо не більше. Це що, шахтарі зробили? Намагаються довести, що в Україні громадянська війна. Якби війна була  громадянською, то стріляли б з гвинтівок, кулеметів, а не з танків і “градів”. Це що, шахтарі стріляють? Там військові фахівці з Росії. Російська пропаганда промиває всім мізки. Вже п’ять років. Якими виростають діти, коли їм змалку промивають мізки? Моя мама приїхала на Донбас із Росії, батько українець. Я телефоную родичам у Росію: “Якби не ви, ну не ви особисто, але якби не Путін, не Росія, то не було б цих нещасть, не було б війни”.

– Говорили, що людям на Донбасі забороняли розмовляти російською мовою.

– Дурниці! Ніхто не забороняв. Я розмовляю російською мовою. Я звикла. Але я люблю українську мову. Тут, у розмовах зі мною переходять з української на російську. Я кажу російською: говоріть українською. Я розумію. Ми всі розуміємо українську мову. У нас всі написи були українською, здавали звіти українською і ніякого дискомфорту не відчували. Я в школі здавала екзамени з української літератури, мови. Жодних труднощів. Я коли виїхала на територію, підконтрольну українській владі і побачила український прапор, то мене охопило радісне почуття.

– Які у вас враження про Ірпінь?

– Зараз критикують Володимира Карплюка. Я розумію мешканців приватного сектора. Сама жила в приватному секторі. Неприємно, коли поруч виростає багатоповерхівка, звідки люди розглядають твоє подвір’я. Але нехай мені вибачать ірпінці. Я вперше відвідала Ірпінь у 2011 році. Тоді це фактично було не місто, а селище міського типу. Нині Ірпінь – красиве місто. Це зробив Володимир Карплюк.

Анатолій Зборовський,

директор історико-краєзнавчого музею