Вікторія Шульга: Ірпінська молодь – «набої» для інтелектуального фронту

21 Вересня 2015

vvЧи здорово розвивається місто можна, можна бачити з того наскільки дружньою в ньому є атмосфера до ініціатив його мешканців, чи мають вони можливість втілювати свої проекти в життя, чи мусять шукати інших локацій для діяльності. Ці проекти, ця діяльність не вичерпуються грандіозними заходами, що цілком очевидно піднімають міський рейтинг. Ідеться так само і про найпростіші можливості: зустрічі, обговорення — тобто передумови для чогось вартісного і грандіозного. Наявність концертного залу, двері якого відкриті насамперед для місцевих талановитих музикантів, наявність простору для виставок, «відкритого університету», наявність кінозалів і демократичних літературних кав’ярень…

Хочеться бачити місто вируючим від ініціатив, хочеться читати про нього не лише в новинах, але й чути-читати-бачити у художніх творах сучасних письменників. Поки ще ірпінчанин Олександр Столяров, режисер і літератор, у своїй казці «Чорний піанін» обирає місцем дії один із закинутих піонерських таборів у Ірпені, а головною дійовою особою — колись прекрасний музичний інструмент, що його сучасні варвари видерли зі звичного способу життя і, понівечивши, покинули напризволяще.

Коли днями небайдужі ірпінчани непокоїлися за долю концертного роялю, доправленого в парк з нагоди міських святкувань, можна було повірити, що казка таки втілюється в життя, поет, як завше, більше ніж поет, і незабаром у місті з’явиться привид, який чіпляється до пізніх перехожих, вимагаючи зіграти сонату Моцарта чи ноктюрн Шопена. І з’їдає тих, хто на це не здатний. Та після кількох ночей просто неба рояль забрали.

Місту залишився літературний привид і концертні спогади. І все виглядає так, що й діяльність самого Столярова в Ірпені може перетворитися на спогад, оповитий туманом припущень і непевності. А були ж колись і кінопокази, влаштовуванні ним, і Дитячий театр Андерсена… Але суспільна звичка за інерцією чекати, коли хтось щось за них повирішує, звичка до проханості спрацювали: кіна немає, театру теж.

Скільки ще невтілених проектів так і лишилися привидами міських вулиць? Скільки їх бентежить серця? Знають ті, хто знаходять можливості для спілкування. Знають сміливці, що не бояться виглядати наївно в очах сторонніх. Знають шукачі можливостей, а не відмовок, мовляв, та кому це цікаво, та хіба хто відгукнеться, та забагато клопоту… По-перше, зацікавити можна тих, кому повідомили. Для цього є тематичні майданчики в Інтернеті, молодіжна рада, заходи у парках, зустрічі з мером тощо. По-друге, однодумців варто шукати на різних подіях у цікавих місцях. По-третє, відкинути страх ініціативи, що карається виконанням.

Страшнішою за непевність життя є упокореність цій непевності і втеча. А маленькі кроки, вихід за межі вже звичної шкаралупи усталеного приведуть у гарні парки, оновлену бібліотеку з її ініціативами, на міський еко-фест, в антикафе, туди, де можна знайти цікавих людей, готових ділитися своїми вміннями та досвідом. Ірпінчани продукують інтелектуально-духовну енергію свого міста.

Bookmark the permalink.

Comments are closed