Денисенко Юрій Олескандрович – секретар Ірпінської міської ради, з яким ми вже неодноразово спілкувалися на найрізноманітніші актуальні теми міста та регіону. Він відкритий до діалогу, але вважає себе сором’язливим, не вважає себе політиком, але готовий говорити годинами про політично-тактичні сьогоднішні задачі і логіку процесу прийняття рішень. Та нам хотілося почути про нього іншого. Наша зустріч відкриває його таємниці, про які мало хто знає.
Як Ви обираєте, який проект підтримувати? Відомо, що нещодавно завдяки Вам вийшла унікальна книжка про нашого земляка Миколу Будника, Ви допомагаєте народно фольклорно-етнографічному колективу “Берегиня”, учасникам АТО…
Ю.О.: Я готовий допомогти кожному, дав би Бог можливості. Я вважаю, що коли зараз я можу допомогти, то допомагаю я, а колись допоможуть моїм дітям (місяць тому у Юрія Олександровича, до речі, народився ще один син).
Сьогодні багато говорять про те, що після Майдану нічого не змінилося. Відбулася не революція, а реставрація влади.
Ю.О.: Я переконаний, що всі політичні проблеми походять від того, що у насправді не дуже добре з політичною пам’яттю – довгою і короткою, з тим, щоб точно розуміти причинно-наслідковий зв’язок того, що відбувається нині. Політику, яку спускають згори на місця, застосовувати просто неможливо. Є причина – вони не знають, що тут відбувається. Приїжджають представники різних великих партій (переважно перед виборами) і починають заготовлене «як же у вас тут все погано! Борітеся – поборите!». Ірпінь робить важливі проекти не просто для міста, він підіймає статус області. Коли банкрутують підприємства в інших містах, все закривається, скорочується, «бо війна»,- говорять місцеві чиновники, у цей же час Ірпінь показує високі показники економічного та демографічного росту, у нас відкривають поліклініки, дитсадки, парки, прокладають дороги… Це наш набір висоти. Нашого міста!
Так хай мер сходить у Верховну Раду та розповість, як це можна зробити.
Ю.О.: Хто його туди пустить? Їм це просто не треба. Але рухатися, пробиватися далі – вкрай необхідно.
А що особисто Вам не вистачає, щоб стати народним депутатом?
Ю.О.: Статусу. Та й зараз я перебуваю у тому місці, де мені комфортно, я – у своїй системі координат. Моєю сильною стороною є безперервний процес самоосвіти. Я оцінюю себе, і можу чесно відповісти, на якому етапі зараз перебуваю. Я не збираюсь залишати Ірпінь. У мене стільки ідей! Наприклад, я хочу, щоб в Ірпені була збудована крижана арена! Це підвищить престиж міста, розширить можливості розвитку його молодого покоління.
Щоб Ви побажали своїм дітям?
Ю.О.: Бути патріотами. Це та рушійна сила, яка допомагає творити і втілювати, при цьому залишаючись на рідній землі. А ще я хочу виховати у них смак до читання, думання, критичного мислення. Наприклад, я дуже хотів, щоб мій старший син став футболістом, але він обрав хокей. Сам.
До речі, Ви знаєте, коли відкриється стадіон на БКЗ?
Ю.О.: У жовтні. Гальмують італійці з покриттям. Я можу вам сказати, що такого покриття не буде ніде. Тут зможуть грати спортсмени вищої ліги. А їх не на кожне поле випустять, бо там величезні вимоги до «трави», бо за кожним спортсменом стоять контракти, великі гроші і т. д.
У Вас є авторитети?
Ю.О.: Я не перестаю захоплюватися роботою Володимира Карплюка. Його далекоглядність, акценти, які він правильно розставляє, постійне бажання щось робити і навіть вимоги до своєї команди – це як математичний алгоритм. Усе це працює. Без нього навіть депутатський корпус сьогодні – перекотиполе. У розмаїтті партій, думок та настроїв треба мати дуже тверду лінію, щоб прокладати шлях у напрямку перенавчання Ірпеня, окультурення його. Це непросто. І не відразу. Але прагнути до цього варто.
