Напередодні Дня журналіста редакція вирішила поспілкуватися з дивовижною сімейною парою фоторепортерів Володимира та Світлани Шилових, щоб дізнатися, що для них значить журналістика в житті і на роботі.

Як Ви знайшли себе в журналістиці?

С.Ш.: Не я знайшла себе, а мене знайшли. Ще в 2001 році, коли я повернулася на Батьківщину, якось зателефонувала мені подруга і запропонувала стати кореспондентом газети «Вчитель», де вона була головним редактором. Це мене дуже здивувало: адекватна, розумна людина, талановитий журналіст, розуміється на адміністративній роботі,а раптом пропонує таку відповідальну роботу мені – не філологу. Коли вона зателефонувала вдруге, я подумала: то мабуть у Божому плані, а не моєму, і погодилася.

В.Ш.: Я все своє життя працював у сфері худ. оформлення, паралельно займався фотографією, як фотолюбитель. У 1999 році, проживаючи в США, в один із вихідних днів потрібно було терміново підмінити фотожурналіста під час конференції. Моя фотографія тоді потрапила на першу сторінку газети і мені запропонували співпрацю. Я вже замислювався, щоб продати свою рекламну компанію, що потім і зробив. Так почалася моя робота в газеті, а пізніше і в дитячому журналі.

Скільки років Ви вже займаєтеся цією діяльністю?

С.Ш.: У газеті «Вчитель» працювала рік, потім переїхала до іншого міста. Допомагаю редакції журналу «Пульсар Приірпіння» з року заснування і вже сім місяців – газеті «Ірпінський вісник».

В.Ш.: З 16 років.

Яка у Вас освіта?

С.Ш.: Освіта у мене технічна, ще проходила курси та семінари з педагогіки та психології.

В.Ш.: Незакінчена вища педагогічна освіта, за фахом – викладач малювання і креслення. Перервати навчання довелося у зв’язку з переїздом разом з родиною за межі СРСР.

У дитинстві Ви були творчою особистістю?

С.Ш.: Трішки мала хист до малювання, та не було хорошого викладача. Як більшість дітей, трішки танцювала, трішки грала на фортепіано.

В.Ш.: Ще в школі відрізнявся вмінням малювати, а коли батько подарував на 14-й день народження фотоапарат – почав фотографувати.

Чому саме фотожурналістика?

С.Ш.: Років десять тому, коли чоловік подарував фотоапарат, почала трішки фотографувати, а далі це стало частиною мого життя. Фотожурналістика поєднує в собі мій невеликий, але яскравий досвід кореспондентської роботи і нереалізований творчий потенціал.

В.Ш.: Працюючи в сфері реклами, виробилася здатність спілкування з людьми, розуміння їх психогології. Необхідно розуміти, як психологію самої події, так і всього того і всіх тих, хто є причиною і учасниками того, що відбувається.

Які теми Вам найцікавіше висвітлювати?

С.Ш.: Для мене головне – це людина. Події – лише фон, який впливає на її настрій.

В.Ш.: Будь-яка тема для мене цікава, особливо – нова.

Які у Вас плани на майбутнє?

С.Ш.: Розвиватися, вдосконалюватися, допомагати тим, хто стоїть на такому ж шляху.

В.Ш.: Створити фотовиставки моїх робіт з України та інших місць мого проживання, а також стати членом Спілки журналістів України.

Що б Ви порадили журналісту-початківцю?

С.Ш.: У першу чергу треба мати журналістську етику і повагу до будь-кого. Інакше ти не журналіст.

В.Ш.: При зйомці подій дуже важливо знаходиться якомога ближче до об’єкту, що знімається, бути поруч з тим, що відбувається, відчувати подих, чути пульс цієї події.

Що б Ви хотіли розповісти про себе?

С.Ш.: Радію, що живу в Ірпені, що познайомилася тут з великою кількістю цікавих, талановитих і порядних людей.

В.Ш.: З юності відчував себе громадянином планети. Вірив і вірю, що людство добровільно і повсюдно прийде до розуміння і до об’єднання, дотримуючись принципу єдності в різноманітності.

Як склалося так, що подружня пара займається однією і тією ж справою? Як ви знайшли одне одного?

В.Ш.: Більше 10 років тому я заїхав в один з офісів Києва зустрітися з давніми знайомими, а Світлана була запрошена туди для консультації. Там і сталося «коридорне» коротесеньке знайомство, так звана випадкова невипадковість. У нас збіглася любов до фотографії. Перший час у журналі «Пульсар Приірпіння» я працював один, а після збільшення обсягу роботи та кількості подій редактор журналу Юлія Бережко-Камінська запропонувала Світлані допомогти робити фоторепортажі, знаючи її хороші комунікативні здібності. Так і продовжуємо жити фотожурналістикою разом.

С.Ш.: Нас звела доля. Я не шукала і не чекала. Вирішила, якщо так потрібно, то так і буде. Випадковостей не буває.

Як святкуватимете професійне свято?

С.Ш., В.Ш.: Як завжди: разом і з фотоапаратом у руках.