Миколу Головкевича в Ірпені знають всі. Він знає комунальну сферу міста чи не найкраще за всіх. Його багатий управлінський досвід та практичні вміння і сьогодні слугують територіальній громаді Ірпеня, бо працює Микола Михайлович радником міського голови Володимира Карплюка.
Нещодавно депутати Ірпінської міської ради одноголосно прийняли рішення про присвоєння йому звання Почесного громадянина міста Ірпінь. Саме про Ірпінь та ірпінців у своєму житті розповів Микола Головкевич в інтерв’ю “Правді Ірпеня”.
– Яким вперше Ви побачили Ірпінь? Що вразило і запам’яталося найбільше?
– 1 квітня 1969 року за скеруванням після закінчення Кременецького лісотехнічного технікуму прибув до Ірпеня на деревообробний завод на посаду майстра лісопильного цеху. Я тоді нічого не знав про Ірпінь. Приїхав до Києва до управління, керівник мене й направив до Ірпеня. Молодість вела, хотілося себе показати, тож я обрав посаду майстра.
Коли приїхав до міста, то був здивований. Ірпінь був маленьким населеним пунктом, нічого тут такого “міського” не було. Піску по коліна. Тут де стоїть виконком, був парк акацій та бетонний пам’ятник Леніну, навпроти – бібліотека, малесенька хатка. І кінотеатр в центрі. І одноповерхова забудова.
Коли прийшов до гуртожитку на Пролетарській, то враження були сумні й гнітючі…
Перша нова робота приносила задоволення. У інститутах, технікумах вчать теорії, але не вчать життєвої практики. Працював майстром в лісопильному цеху, це завод був на Пролетарській, де зараз УЖКГ “Ірпінь”. Цех випускав продукцію, забезпечував Київську область дерев’яними виробами. Тоді якраз будувалася школа №17, ми готували плінтуси, наличники на цей об’єкт. В економічний коледж, що тоді називався технікум бухгалтерського обліку, робили вікна, які зараз поміняли на більш сучасні. Але тоді була така наша участь у розбудові міста.
Через рік пішов до армії, служив у Таллінні, не сачкував, служба була мені цікава, корисна, словом,”школа життя”. Повернувся знову на завод, працював електриком. У лютому 1973 року перейшов працювати в Будинкоуправління – завідував експлуатацією житлового фонду. У цей період розпочинається активно будуватися житло. З’явилися й двохповерхові будинки, будувалися численні комунальні будівлі у Ворзелі, Бучі, Гостомелі, Ірпені. Житловий фонд складав 270 будинків, 18 котелень, ми мали одну конячку і одну машину. Не було ніяких засобів зв’язку. Попередники збудували саме приміщення контори, далі ми вже навели порядок у майстерні й на території навколо, побудували новий склад, розпочали приймати на обслуговування житло від організацій та підприємств. Першими – ПМК-165, отримали від них машину. Й почався потихеньку розвиток підприємства. Пам’ятаю, ще у 73-му навантажимо на віз з конякою будматеріалів (шифер, цегла) і такий собі дядько Микола (після війни залишився без ноги) поганяє її до Ворзеля чи Бучі…
У зв’язку з тим, що 1975 року в Ірпені з’явилася центральна каналізація, розпочався стрімкий розвиток забудови. Усі підприємства міста брали дольову участь у будівництві промвузла – центральної каналізації.
Постанова Верховної Ради 1967 року про розвиток приміських зон містила як першочергове завдання – провести каналізування Ірпеня, Бучі, Ворзеля, щоб створити поштовх для розвитку населених пунктів. Треба віддати належне тим людям, які пробивали ці заходи. Бо у часи радянської планової економіки, щоб потрапити у план фінансування будівництва будь-якого об’єкту, треба було немало попрацювати, проявити себе, навіть їздити до Москви. Ініціатива була знизу, але таки підтримана державою.
Почали розвиватися мікрорайони, кожне підприємство біля себе будувало житло для своїх працівників. Усі будинки потребували введення в експлуатацію. У зв’язку зі збільшенням кількості комунального житла змінилася і категорійність нашого підприємства – ми стали Ірпінською житлово-експлуатаційною конторою.
При всіх керівниках міста Ірпінь отримував свій поштовх для розвитку.
У місті побудували каналізацію, провели електрофікацію, побудували газопровід (три джерела), розвивалося водопровідне господарство (до того водопроводу в Ірпені як такого не було, були поодинокі кущові свердловини), асфальтування почалося у 1975-1976 роках (будинок по вул. Паризької комуни, 3. Ось вулиця Центральна стоїть засфальтована з того часу ще ні разу не асфальтувалася – це була якість робіт). Ірпінь рухався в ногу з часом… У 80-их роках з’явилися перші дев’ятиповерхівки – Паризької Комуни, 5, Шевченка, 3-а. Ліфтове господарство з’являється, якого у нас ще не було.
Цього року минає сорок років з часу створення тепломережі. Усі котельні раніше експлуатувало Будинкоуправління. Підприємство займалося і газифікацією котелень, ми переводили котельні на природний газ. Далі ЖЕК на “Прогресі” створили…
Життя пролетіло. Здається, нічого і не бачив. Сьогодні хочу подякувати усім людям, з якими доводилося працювати і, які мене підтримали. Пощастило мені на людей у цьому місті.
– Останнім часом Ірпінь поповнюється приїжджими: це і молоді сім’ї, які придбали тут житло, і вимушені переселенці… Наскільки і як змінилося населення Ірпеня за духом, за переконаннями?
– Населення помолоділо. Зросли вимоги до покращення надання послуг. Люди житло не отримують, а платять за нього свої гроші, тому й хочуть мати якісне житло.
Перші забудови в Ірпені пішли хаотично і ті, хто придбав житло, жалкують про це. Зараз владі вдалося стримати цей стихійний процес і направити його в нормальне русло. Нині будуються житлові квартали, які відповідають сучасним вимогам, там буде приємно жити й відпочивати.
– Наскільки, на Вашу думку, переломним моментом для міста стала Чорнобильська катастрофа? Якби не те, що сталося, чи міг би Ірпінь вже сьогодні бути відомою в Україні, а можливо і закордоном, оздоровницею? Чи збереглися б усі лікувальні заклади, які тоді існували? Чи все-таки, враховуючи територіальне наближення до столиці, рано чи пізно Ірпінь би попрощався зі статусом оздоровниці?
– У перші дні аварії наші мешканці брали активну участь у ліквідації її наслідків. Автопідприємство 13250 брало участь в евакуації й перевезенні з Прип’яті людей і вивозі худоби. Керував цим процесом Нетека Валентин Олексійович (тодішній голова виконкому), безпосередньо займався Сахнєвич Микола Іванович. Далі наші санаторії “Україна”, “Зірка” прийняли перших жінок з Припяті, які були вагітні. Заселили будинки ІІІ Інтернаціоналу, 107, Грибоєдова, 13, Шевченка, 5 – усі були вилучені у забудовників й передані для чорнобильців. Владою було прийнято розумні рішення: кожна сім’я переселенців з Чорнобиля отримала квартиру й матеріальну виплату.
Наше підприємство прийняло до себе Чорнобильське Будинкоуправління з усім його штатом. Тоді було збудовано для них житло в мікрорайоні Романівка. Усі вони працювали на підприємствах нашого міста.
Я б поділив на два етапи цю розруху в рекреаційній зоні Ірпеня: перший, це Чорнобильська катастрофа, наприклад у санаторії біля військового госпіталю жили вертольотчики, які гасили реактор, там радіації до сих пір багато. Усі заклади були відомчі й профспілкові, міських оздоровниць ми не мали. Є позитивні приклади. Наприклад, “Дружний”, ім. Гагаріна, де й нині відпочивають наші діти.
Другий етап: неприйняття генерального плану у 2005 році. У документі були позначені усі зелені зони. Ірпінь мав би стати курортом. Коли землю розбазарили, тоді ожили активісти, які виступали проти генплану 2005-го. Це був рушійний удар для міста як курорту. Ірпінь є цінний кліматом, наближенням до столиці.
Прикладом для нас є міста-супутники європейських столиць, які є зонами відпочинку для столичних мешканців.
– Зараз Ви радник міського голови. З якими питаннями до Вас приходить радитися мер? Чи прислухається?
– Більшість питань стосуються комунального господарства, правових відносин. Усі питання я намагаюся вирішувати. Прислухається Володимир Карплюк, він цінує досвід старшого покоління. Мій досвід знадобився і при реконструкції площі. Я готовий допомагати, і тішить те, що молоді це розуміють.
– Що з того, що було в Ірпені в часи Вашої молодості, Ви б хотіли запровадити тут знову? Що б зацікавило сучасну молодь?
– Хочеться тут сказати не про матеріальне. Думка населення про місто має змінюватися. У дворі наводять порядок, а за двором така лобода, що сором підійти. Я б вішав на паркані портрет господаря…
Я займався щоденними питаннями. Якщо людина хоче чогось досягти, то треба не боятися працювати. Люди діляться на дві категорії: ті, які дають вказівки, і ті, які дають вказівки і тут же їх виконують.
Будучи на посаді першого заступника, я завжди намагався підставити плече кожному керівнику, якщо ставив перед ним серйозні питання. Бо від нас залежала життєдіяльність усього міста і кожного мешканця зокрема.
Довідка “ПІ”:
Микола Михайлович Головкевич, радник Ірпінського міського голови, Почесний громадянин міста Ірпінь.
Народився 1 січня 1951 року в селі Понорниця Коропського району Чернігівської області в сім’ї колгоспників. З 1957 по 1965 рр. навчався в Понорницькій середній школі ім.Леніна. У 1965 р. вступив до Кременецького лісотехнічного технікуму, який закінчив у 1969 р. з відзнакою та отримав фах техніка-технолога лісопильно-деревообробного виробництва. У 2000 – 2002 рр. навчався в Міжнародному інституті ринкових відносин та підприємництва, навчальний заклад закінчив з відзнакою.
Трудову діяльність розпочав у квітні 1969 року на посаді майстра лісопильного цеху Ірпінського деревообробного заводу. З 1973 по 1998 рік працював у Ірпінській житлово-експлуатаційній конторі майстром дільниці, з 1975 року – начальником ЖЕК. З квітня 1998 по червень 2006 рр. обіймав посаду першого заступника Ірпінського міського голови з виконавчої роботи. До обрання заступником міського голови (14 листопада 2010 р.) працював інженером-будівельником у фірмі “Скловарні печі ЛТД”.
Одружений, має двох доньок та внучку. Обирався депутатом Ірпінської міської ради чотирьох скликань, був членом виконавчого комітету Ірпінської міської ради. Проживає в м.Ірпінь.
