Леране Хайбуллаєва – кримська татарка. Вона виїхала з Криму і утримує в  Ірпені  кафе “Кримський дворик”. На Всеукраїнському конкурсі на кращий проект соціального підприємництва її проект “Майстер-клас з кримськотатарської кухні” зайняв ІІІ місце.

– Леране-ханум, спілкуючись з вами передусім звертаєш увагу на те, що ви вільно володієте українською мовою, на відміну від багатьох українців. Де ви її вивчили.

 – Це не питання. Якщо ти живеш у цій державі, ти повинен знати державну мову. І ніяких розмов тут не може бути. Я кримська татарка і громадянка України. Цим все сказано.  Я хотіла і вивчила. Для цього не треба закінчувати університет. Коли дипломати приїздять на роботу в Україну, то вони вчать українську мову.

– Де ви народилися?

– В Узбекистані. Там кримські татари жили після депортації з рідної землі. Там народилося два покоління кримських татар. Наприкінці 1980-х наш народ почав повертатися в Крим. Я зустріла свій восьмий день народження на борту літака. Вночі ми приземлилися в Сімферополі. На аеродромі багато татарських чоловіків зустрічали своїх жінок і дітей.

– Як ви облаштовувалися після повернення?

– Нас ніхто не чекав. Перший рік мама не працювала – не було прописки. Ми не могли купити житло в районному центрі, хоча мали гроші. Мусили жити в селі. Тато працював на фермі. Мама влаштувалася в райцентрі. Тато домовився, щоб нас прийняли в школу. Кримські татари дбають про навчання дітей, щоб діти отримали вищу освіту. В 90-і роки батьки продавали все, аби діти поїхали на навчання в Сімферополь.

– У школі навчалися діти різних національностей – росіяни, українці. У вас не було конфліктів?

–  Батьки вибудовували людські стосунки з сусідами. Мама у нас дипломат. В моїх дитячих спогадах немає негативу.

– А українську мову в школі вчили?

– Так, з п’ятого класу. Вчителька української мови була з Полтавщини. Потім вона повернулася в свій рідний край.

– Який ваш улюблений предмет у школі?

– Природознавство. А взагалі я люблю гуманітарні дисципліни.

– Як ви обирали, куди вступати після школи?

– На випускному до мами підійшли дві вчительки. Вчителька історії і права Віра Григорівна говорить:”Дівчинці треба бути юристом. З неї вийде гарний адвокат. У неї добре підвішений язик”. Вчителька російської мови говорить:”Дитині треба писати. Їй пряма дорога в журналісти”. Мама ж бачила мене перекладачем з англійської. Я займалася додатково з англійської. Останні три класи закінчила в Джанкої.

– І куди ви пішли?

– Я заочно закінчила факультет журналістики у Сімферополі. У 18 років пішла працювати в районну газету в Джанкої. Працювала на телебаченні, радіомовленні, в Інтернет-журналі. Журналістика в Криму проросійська. Росія надає підтримку. Тому кримські ЗМІ заангажовані. Найтиражніша газета “Крымская правда” – проросійська. В Криму лише одна українська газета – “Кримська світлиця”. Так її головний редактор Віктор Качула не має підтримки української держави. Я зайнялася економічною журналістикою – писала огляди ринку, згодом працювала менеджером з реклами, організовувала конференції. Потім зайнялася маркетингом, отримала додаткову освіту. 

– А як ви переїхали в Ірпінь?

– Я приїхала в Ірпінь 18 січня 2016 року.  Познайомилася з багатьма хорошими ірпінцями, зокрема з Тетяною Ледньовою, яка представляла тоді Фонд громади Приірпіння. Фонд надав підтримку родині Решата  Аметова, якого вбили російські окупанти.

– З чого почалася окупація Криму?

–  Окупація почалася в головах. Минуло б ще 5-10 років і цього б не сталося. Є дві причини окупації Криму – бездіяльність української влади і діяльність Росії. Хто селився в Криму після депортації кримських татар? Переважно відставники. Росіяни приїздять, витрачають купу грошей. Росіяни хазяйнували в Криму. Місцеві думали, що в Росії все дуже добре. Росія фінансувала проросійські партії в Криму, хоча вони на місцевих виборах ледве набирали три відсотки. Я працювала у виборчій комісії і знаю. Тридцять відсотків населення Криму – латентні поціновувачі Російської Федерації. Наприклад, у Львові населення активніше. Там щось трапиться, і люди відразу мітингують, вимагають від влади. А в Криму сонечко пече, нічого не хочеться робити. Навіть на проплачені проросійські мітинги люди не хотіли ходити. Наймасовіші  мітинги  влаштовували кримські татари на площі Сімферополя на День жалоби 18 травня. Коли з’явилися “зелені чоловічки”, місцеві в Сімферополі були налякані і  не вийшли. З’явилися немісцеві люди. Їх розпізнавали по говірці. В перші дні окупації місто було порожнє. “Зелені чоловічки” були без знаків розрізнення, і люди боялися виходити на вулицю. Немісцеві бігали з триколором.  Це вже згодом почалися проросійські мітинги. Але були й проукраїнські. Патріоти України стояли вздовж трас з гаслами:”Крим – це Україна. Геть окупантів!”

– Чому ви вважаєте, що через 5-10 років такого не було б?

– У Криму був проукраїнський рух. На Майдані в Києві було багато кримчан різної національності. Якби окупації не сталося в 2014 році, то згодом не було б мотивів. А так в Криму ще є електорат, який пам’ятає СРСР. Хтось хоче померти в Росії – пенсіонери, військові. В 90-і роки батьки працювали на 2-3-х роботах. А бабусі, дідусі обробляли дітей. Розказували, як добре було в СРСР – освіта безплатна і цукерки смачні. Молодь працювала офіціантами, продавала кульки на набережній і хотіла легкого життя. Але  по вищу освіту почали їздити до Львова, Києва, люди ставали більш інформованими. Українськість уже була в мізках.  Навіть нині здобувати вищу  освіту їздять в Україну. Всі розуміють, що диплом з окупованої території – це хрест на кар’єрі.  Або їдуть вступати у ВНЗ у Краснодар, Воронеж. Диплом з окупованої території – це пшик.

– Яке нині життя в Криму?

– Росіяни, які переселяються  в  Крим, не люблять місцевих. Для них кримчани – люди другого гатунку. А місцеві терплять, шукають виправдання своїй поведінці. Але є протестна, проукраїнська  маса, зокрема кримські татари. Адже на нашу землю прийшов ворог зі зброєю в руках.

– А яке економічне становище?

– Ціни московські, зарплати невисокі. Добрі гроші заробляють ті, хто обслуговує військовий сектор, юристи, бухгалтери. Військових приїхало багато. Для них будують багатоповерхівки. Будівельники теж заробляють.  Але Криму туристичного нема. Однак відпочинок у Туреччині, Єгипті, Болгарії подорожчав, і люди почали їхати в Крим. Та й в Україні є ностальгія за Кримом – у людей, які раніше тут відпочивали, мають дачі. Вони потяглися до Криму. Але на кордоні доводиться стояти по 3-5 годин.

– Для росіян українські ціни були дешевшими.

– Так. Зараз говорять, скільки людей приїхало на відпочинок у Крим, але мовчать про якість. Вже немає мови про туризм, як бюджетоутворюючий чинник, яким він був до окупації. Тоді в Крим почали приїздити туристи з Німеччини, Польщі, навіть з Англії і Швейцарії. Крим міг би виграти завдяки етнічному і зеленому туризму. Тут жили представники різних національностей – греки, караїми, німці, чехи, корейці, болгари, вірмени. Туристи знайомилися б з їхньою культурою і кухнею. Такі заклади вже починали виникати. А лікувальний потенціал! А вода, коктейль морського і гірського повітря, фрукти.  Де ще таке побачиш? У Туреччині 5-зіркові готелі. 2-3 5-4х зіркових готелів вистачило б на весь Крим. В Євпаторії була розвинута стоматологія. Німецькі пенсіонери спеціально приїздили в Євпаторію до наших стоматологів. У нас же дешевше.

– Чи не важко жінці утримувати кафе?

– Я давно мріяла мати власне кафе. Труднощі є. Мій чоловік Руслан помер внаслідок двобічної пневмонії  невдовзі після переїзду на материкову Україну. Мені допомагали батьки, родичі. У мене багато друзів у Києві та Ірпені.

– Що ви скажете про ірпінських клієнтів?

– Є постійні клієнти. Я вже знаю, хто що любить, хто о котрій годині прийде. Головне – робити якісно, з любов’ю, і люди будуть вдячні. Я йду містом, а зі мною вітаються нашим вітанням:”Селям алейкум!”

– Ви не торгуєте алкоголем, хоча це прибуткова справа.

– Кримськотатарська гастрономічна культура не пов’язана з алкоголем. В Криму виноробством займалися греки. Розвинули виноробство російські дворяни – Юсупови і інші. Можливо, для виживання доведеться продавати вино, але обмежено. Адже вдень сюди приходять мами з малими дітками.

– Кримськотатарська кухня очевидно не пов’язана з міцними напоями тому, що Коран забороняє вживати алкоголь.

 – У Криму не було ортодоксального ісламу. Можливо, тому, що тут жили представники різних національностей, і постійно відбувалося міжнаціональне спілкування.  Бачите, я не ношу хіджаб. У мене відкрите волосся. Хоча мусульманка має закривати волосся. Та й українська жінка теж.

– Так, раніше українка,  вийшовши заміж, закривала волосся хусткою або одягала очіпок. Нині звичаї вільніші. А як щодо інших мусульманських традицій?

–  Іслам дозволяє чоловікові мати кілька дружин. Український закон забороняє багатоженство. Але фактично у кримськотатарських мусульман це є. Згідно Корану, старша дружина повинна дозволити чоловікові взяти нову дружину. Але, згідно Корану, чоловік повинен утримувати всіх своїх дружин.

– Які настрої у кримських татар?

– В окупованому Криму модно  розмовляти кримськотатарською мовою. Модно мати обкладинку для паспорта, футболку з тамгою (герб кримських татар). Модним є кримськотатарський прапор у приміщенні. Кримські татари добиваються, щоб у школах були факультативи з  кримськотатарської мови. Є таке кримськотатарське прислів’я: “Четверо нас спасуть”. Вважається, що 2-3 дитини це мало. З ними може щось трапитись. Добре, коли подружжя має четверо дітей.

 – Після завоювання Російською імперією Кримського ханства багато кримських татар виїхали в Туреччину. Чи допомагають їхні нащадки сучасним кримським татарам, які повернулися на батьківщину після депортації?

      – Так. Кримськотатарська діаспора в Туреччині – це значна частина виборців. Президент Туреччини Реджип  Ердоган мусить рахуватися з  їхньою думкою.

– А Київ щось робить для збереження кримськотатарської культури?

– У Київському національному університеті імені Тараса Шевченка  запроваджена нова спеціальність – кримськотатарська мова і література. В Києві діють курси кримськотатарської мови.

Анатолій Зборовський