Буча. Історія становлення міста

Походження назви

Буча – це великий галас, крик, сварка, колотнеча. Отож хтось і вигадав: буцімто під час будівництва залізниці робітникам не виплатили гроші, і вони зчинили таку Бучу, що навіть станцію так назвали. Але ще задовго до будівництва залізниці була відома притока Ірпеня Буча. Саме від неї отримали таку назву станція і селище Буча.У “Тлумачному словнику живої великоросійської мови” В. Даля, де є чимало  українських слів, пояснюється, що “буча” – це корінна вода, яка піднімається в річці під час скресання криги до меженя (низького рівня води в річці, озері). “Бучадить” – піднімати рівень води вище меженя. Бучала – це вир, або глибока яма, залита водою. Отже, логічно припустити, що назва річки походить від нуртування води, а не від людського галасу. Річка Буча в давнину не була такою спокійною і тихою, як нині.

 Буча. Дача радника управління Південно-Західних залізниць Штамма. Фото початку 2000-х років.

Яблунька

Вулиця Яблунська в Бучі нагадує, що колись тут було село Яблунька. Воно вперше згадується в 1630 році. Тоді Яблунька належала польському православному шляхтичу Єжи Лясоті.

Рішенням Київського облвиконкому № 987 від 19 листопада 1966 року село Яблунька включено до складу селища міського типу Буча.

Виникнення і розвиток  Бучі

Селище Буча виникло в зв’язку з будівництвом залізниці Київ – Ковель. Регулярний рух поїздів розпочався в 1902 році. Але, за даними Ірпінської краєзнавчої комісії, перший будинок на території тоді ще майбутньої Бучі збудував у 1897 році управляючий поміщика Сагатовського Гнат Лясковський.

 

Буча. Початок ХХ ст.

Спочатку в Бучі було лише чотири вулиці  Вокзальна і Миколаївський, Володимирський та Василівський проспекти. Поміщик Василь Красовський організував будівництво дачного селища Буча і три проведених у лісі просіки назвав іменами своїх синів Миколи, Володимира і Василя.

Довідник “Дачник”, виданий у 1909 році, наголошував, що Буча належить до числа здорових дачних місцевостей. Тут були молодий мішаний ліс, в якому переважала сосна, чисте повітря і ставок В.І. Красовського, який дозволяв у ньому купатися, кататися на човнах і вудити рибу. Ловити рибу також можна було в річках Буча і Рокач. Мисливці полювали біля Бучі на вальдшнепів, тетеревів, зайців і дрібну дичину.

 Молочні продукти доставляли в Бучу з найближчих сіл і містечка Гостомеля.

У листопаді 1907 року розпочало свою діяльність Товариство сприяння благоустрою селища Буча. Завданням цієї організації було поліпшувати санітарний і протипожежний стан місцевості, клопотатися про вулиці і пішохідні доріжки, про їхнє освітлення, про влаштування парків для громадських гулянь, ставків для купання, артезіанських колодязів, влаштування розумних розваг – читань, вистав, концертів тощо.

Товариство благоустрою влаштувало в Бучі базар. Ціни на м’ясо встановилися нижче київських за особливою угодою Товариства благоустрою з продавцями.

У 1911 році в Бучі було освячено Свято-Петропавлівську церкву.

Роком раніше Товариство сприяння  благоустрою селища Буча влаштувало в парку Літній театр. Яким він був невідомо. Але вже в 1912 році якийсь Кондаков збудував “справжній” Літній театр. Його площа становила близько 400 квадратних метрів. Над сценою він був критий залізом, а над глядачевим залом жерстю. І сцена, і глядачевий зал освітлювалися електричною динамо-машиною. Дачі освітлювались свічками і гасовими лампами. Бучанські аматори, серед яких був і тоді ще майбутній російський письменник Михайло Булгаков, також ставили спектаклі на дачах.

Статут товариства сприяння благоустрою селища Буча.

У Бучі була навіть поставлена опера “Мазепа”. А вечорами для бажаючих танцювати грав військовий духовий оркестр.

У Бучі відпочивали на дачах родина  професора Київської духовної академії Опанаса Булгакова і визначного вченого Євгена Патона. Лікар-гідропат Вітольд Камінський на своїй дачі приймав хворих і, за спогадами його пацієнтів, досяг великих успіхів у лікуванні водними процедурами. Також мав дачу в Бучі фундатор Київської рисувальної школи Микола Мурашко.

За самостійну Україну

У лютому 1918 року українське військо в складі українських січових стрільців і Гайдамацького коша Слобідської України завдало поразки червоногвардійським загонам між Бучею і Ірпенем.

У Бучі від початку першої світової війни жив Федір Артеменко (родом із Гостомеля), який під псевдонімом отаман Орлик вів запеклу партизанську  боротьбу за незалежну Україну. В одній із сутичок він був тяжко поранений. Партизани привезли отамана до його тітки Марини Хмарської в Бучу. Тут його заарештували чекісти. У Києві Артеменка-Орлика засудили до розстрілу. Але своєю боротьбою він так допік московським окупантам, що “банду отамана Орлика” згадував Островський у культовому в радянські часи  романі «Як гартувалася сталь» і ще деякі письменники. Відомий дослідник Роман Коваль написав на документальному матеріалі біографічну книгу “Отаман Орлик”.

1920-і роки

На початку 1920-х років становище в країні було тяжке. Це, зокрема, зафіксувала в своєму щоденнику бучанка Галина Кошут. Ось як вона описувала харчування бучанців:”Мама, тато і Злата їли тричі на день неймовірно клейку кашу на воді зі змеленого на кавовому млинку жита, та ще й без солі. Ми варили суп так: на велику  каструлю води одну склянку висівок житніх чи півсклянки пшона і без солі. Їли ми суп із заячої капусти, суп із одного тільки сіна. За ласощі бували у нас житні несіяні галушки на олії. Якось дійшли до того, що спекли хрущів, бо кажуть, що вони дуже багато жиру містять, і їли їх. В той час Роба (чоловік Галини Кошут) захворів на малярію у дуже жорсткій формі, а ми не могли йому навіть запропонувати шматок житнього хліба чи склянку молока. На довершення всіх благ, у нас здохла корова. Тоді настала в нас смуга м’яса, але без жодної картоплини і дуже часто без солі”.

У 1923 році звичайна хустка коштувала три мільярди.

У Бучі було 250 будинків, з них націоналізовано 30.

Відновило роботу хімічне підприємство   з виробництва галунів (подвійна сірчано-кисла сіль алюмінію, хрому, заліза і синьки).

1930-і роки

У 1932 році в Бучі проживало 1082 особи. Протягом 1933 року в селищі народилося 20 дітей, а померло 55 осіб. Переважання смертності над народжуваністю більше ніж удвічі свідчить, що далеко не всі ці смерті були природними.

Багато бучанців (Василь Замогильний, Юліан Корченок та інші) стали жертвами масових комуністичних репресій.

 Робітники Авраам і Кузьма Забарило були репресовані тільки тому, що їхній батько із села Яблунька був полковником Армії УНР. Авраам Забарило отримав 10 років концтаборів, але залишився живий. А Кузьму Забарила розстріляли в 1937 році.

Онукам полковника Павла Забарила довелося крізь все життя пронести тавро дітей “ворогів народу”.

Коли в Приірпінні влада позакривала церкви, то на кладовищі в Лісовій Бучі продовжувала діяти маленька церковця.

Воєнне лихоліття

23 серпня 1941 року німецькі загарбники окупували Бучу. Гітлерівці вбили нагороджену в 1940 році орденом Леніна вчительку Бучанської середньої школи Параску Сидорівну Дяченко, яка вже була похилого віку.  На тимчасово загарбаній території розпочали боротьбу підпільники і партизани. У Бучі підпільників гуртувала Марія Степанівна Наконечна. Її малолітня донька Галя стала зв’язковою. Підпільникам допомагав священик Потапенко, який жив у Лісовій Бучі. Учасниця партизанського руху на території нашого краю Марія Журавель згадувала, що після приходу радянських військ священика Потапенка так допитували, що він “аж помер”.

У 1943 році М.С. Наконечній вдалося завербувати двох власовських офіцерів, які командували охороною залізничного моста через річку Буча. В умовлений час до мосту підійшла група підпільників і партизанів під командуванням Тарасова. І міст злетів у повітря, а власовці перейшли до партизанів. Але коли прийшли радянські війська, то власовців все ж розстріляли.

В довідці Центрального архіву Міністерства оборони СРСР від 6 травня 1977 року говориться про дії 74-ї стрілецької дивізії під час визволення нашого краю:”78 стрелковый полк в течение ночи на 6 ноября 1943 года форсировал р. Ирпень. Полк достиг рубежа северо-западной окраины Дачи Буча. В 14.00 подразделения полка были контратакованы противником. Атака была отбита с большими потерями для немецких войск, 360 стрелковый полк форсировал речку Ирпень и, сломив упорное сопротивление противника, отбросил его от населенного пункта Дача Буча… Подразделения 360 стрелкового полка, взаимодействуя с подразделениями 78 стрелкового полка, овладели северо-восточной и юго-восточной окраинами населенных пунктов Дача Буча, станцией Ирпень и вышли на железную дорогу в район южнее станции Ирпень”.

 Під час визволення Бучі радянський танк Т-34 під командуванням молодшого лейтенанта Митрофанова таранив німецький бронепоїзд, який пішов під укіс. Радянські танкісти теж загинули. Це були молоді хлопці, які мріяли після закінчення війни вступити до педагогічного інституту, а потім разом працювати в одній школі. Але не судилося. Війна…   

Ще зберігся будинок, в якому у грудні 1943 року перебував командувач військами 1-го Українського фронту генерал армії М.Ф. Ватутін.

Відбудова і розвиток

У 1947 році селище Буча було електро- і радіофіковане.

На початку 1950-х на станції Буча збудовано пішохідний міст.

У 1963 році було завершено спорудження Ірпінської центральної міської лікарні. Її збудували в Бучі. Спочатку планувалося, що центром буде не Ірпінь, а Буча. На будівництві використовували в’язнів Біличанської колонії.

 У 1966 році в Бучі оселився архієпископ Брянський Антоній (Іван Михайловський). Він проводив Богослужіння у своєму будинку. За ним стежили співробітники спецслужб.

Працювали підприємства Бучанський завод скловиробів, Бучанський приладобудівний завод «Веда», Бучанський крохмальний завод, будівельні організації.

У 1978 році розпочав роботу навчально-виробничий комбінат, відкритий у реконструйованому приміщенні колишньої 8-річної школи № 9 по вулиці Кірова (нині Яблунська). В комбінаті навчали восьми спеціальностям (електромонтажники, слюсарі, столяри, водії, машиністки друкарських  машинок, кравці, продавці, кулінари).

У Бучі організувала пошукову роботу в школі Надія Іванівна Хвиля. Діти вивчали партизанський рух на території нашого краю, досліджували історію селища. Згодом гурток юних пошуковців виріс в історичне товариство “Аврора”. Чимало його вихованців стали відомими людьми. Серед них директор Бучанської школи- інтернату для дітей-сиріт Михайло Петрович Наконечний, заслужена артистка України бандуристка Валентина Третякова, артистка Валентина Дехтяр, балерина Наталка Смирнова та інші.

 У 1980 році на колишній дачі Героя Соціалістичної Праці Є.О.Патона  було створено Будинок творчості Академії наук.

У 1990 році Ірпінською організацією Українського товариства охорони  пам’яток історії та культури, відповідальним секретарем якої був Л.О. Євченко, встановлено меморіальну дошку на будинку в Бучі, де жив лікар-гідропат В.Б.Камінський, а 1991 року – пам’ятний кам’яний знак на місці, де була дача родини письменника М.О. Булгакова.

Директор Бучанської школи-інтернату для дітей-сиріт К.П.Батюк був відзначений званням Героя Соціалістичної Праці.    

За Незалежність Батьківщини 

Чимало бучанців взяли участь у боротьбі за проголошення Незалежності.            

22 січня 1989 року члени правозахисної організації Українська Гельсінська Спілка напівпідпільно відзначили 70-у річницю Соборності України на квартирі вчительки української мови і літератури Надії Іванівни Левченко в Бучі.

Цього ж року бучанці Микола Лабунський і Василь Кравченко спільно з ірпінцем Михайлом Земляним підготували лист у ЦК Компартії України та газети “Літературна Україна” і “Правда Украины” на підтримку Народного Руху України й зібрали під листом понад 400 підписів. Микола Лабунський очолив Ірпінську організацію Руху.

На референдумі 1 грудня 1991 року більшість бучанців, як і в усій Україні, проголосували за Незалежність Батьківщини. І разом з усім українським народом пережили погіршення економічного становища 1990-х років.  Але й розвиток продовжувався. У 1993 році в Бучі відкрито українську національну гімназію.

 На виборах 30 березня 1998 року головою Бучі обрано Анатолія  Петровича Федорука. Рухівці говорили, що це завдяки їм. Вони агітували голосувати за директора видавництва “Юніверс” Андрія Савчука, мотивуючи свій заклик тим, що він раніше  працював учителем. Люди погоджувалися, що обирати головою слід педагога. Але у виборчому бюлетені був педагог А.П. Федорук. От за нього й проголосувала більшість виборців. Анатолій Петрович показав себе вмілим керівником . Він перемагав і на наступних виборах і залишається на посаді Бучанського голови вже 20 років, незважаючи на критику з боку опозиції.            

 У 2001 році затверджено герб і прапор Бучі. Цього ж року було відкрито стадіон, який з нагоди 100-літнього  ювілею Бучі отримав назву “Ювілейний”.

1 січня 2007 року Буча отримала статус міста обласного значення. До цього селище міського типу Буча було підпорядковане Ірпінській міській раді.

В Бучі реалізовуються основні напрямки поступу: створення якісної системи управління містом, розвиток малого і середнього бізнесу, розбудова системи послуг, розвиток житлової інфраструктури тощо.

Малий бізнес Бучі представлений майже 3 тисячами суб’єктів підприємницької діяльності та більше 600 підприємствами, організаціями різних галузей виробництва та сфери послуг.

У місті встановлено погруддя Тараса Шевченка і пам’ятник Михайлу Булгакову у вигляді розгорнутої книги,  а також пам’ятники ветеранам війни в Афганістані і чорнобильцям.

В Бучі проведено скульптурний пленер, внаслідок чого місто прикрасили сучасні скульптури. Створено Центральний міський парк, загальна площа якого становить 42 гектари.

Діє Бучанська дитяча школа мистецтв імені Левка Ревуцького.

 Видатні бучанці 

У Бучі жив лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка  поет, кінокритик , сценарист і мистецтвознавець Леонід Череватенко. Нині живе шевченківський лауреат літературознавець Юрій Ковалів. Тут працював лікарем поет, заслужений діяч мистецтв України Леонід Закордонець.  Мешкають у Бучі поет і перекладач Олег Жупанський, його син прозаїк Олексій Жупанський, літературознавець і письменниця Алла Диба, письменник і головний редактор газет “Літературна Україна” і “Бучанські новини” Сергій Куліда, письменник, журналіст  і фотохудожник Володимир Коскін, поетеса і головний редактор газети “Ірпінський вісник” Юлія Бережко-Камінська. Жили письменники Катерина Подолинна і Микола Кондратенко. У Яблуньці народилася і живе в Лісовій Бучі художниця Любов Панченко. У Бучі живуть художники – заслужений художник України Костянтин Могилевський, Анатолій Фурлет, Ілля Яровий. У селищі жив художник Тимофій Гаманков. З Бучею пов’язані життя і діяльність художників Миколи Канєвського і Наталі Синишин, винахідника і мецената української культури Рената Польового. У Бучі відпочивала народна артистка Української РСР Марія Заньковецька та інші. В Бучі була дача композитора Героя Соціалістичної Праці Левка Ревуцького. У Бучі народився, жив і помер кіноактор Сергій Підгорний.    

Буча – місто, яке славетне людьми.

Анатолій Зборовський,

директор Ірпінського  історико-краєзнавчого музею

                                                                                                                                                                                

Bookmark the permalink.

Comments are closed