Довідка: Пашко Павло Володимирович народився 9 серпня 1959 року. Виконуючий обов’язки ректора Національного університету державної податкової служби України, Почесний митник України, Почесний працівник Державної податкової служби України, Почесний доктор Академії митної служби України, полковник Збройних Сил України, Заслужений діяч науки і техніки України, державний радник митної служби 2 рангу, кандидат технічних наук, доктор економічних наук, Почесний автотранспортник України, Почесний динамовець України, майстер спорту України, інструктор спортивного туризму, ветеран військової служби, професор. Безпартійний. Одружений, має 3-х дітей.

Чому досі в Національного університету державної податкової служби України є лише виконуючий обов’язки ректора, коли ж буде ректор?

П.П.: Спочатку треба привести Статут у відповідність і тільки після виборів на конференції трудового колективу я можу бути призначений, а це відбудеться тільки після попередніх виборів на всіх кафедрах. Також потрібно підписати акт передачі майнового комплексу для реєстрації в Міністерстві освіти і науки України. Ще багато роботи.

Ви надзвичайно популярна постать на просторах інтернету. Ведете блог на живому журналі, якщо чесно, там дуже багато дивних речей…

П.П.: Ні, я не веду ніякого блогу! Це – фейк. Блог, який Ви бачили – це гра на людському страху, яким користуються мої конкуренти. Я не знаю хто його веде, але, зрозуміло, що це тільки для того, щоб мене скомпрометувати. Кожного дня, починаючи з цієї зими, я зіштовхуюся з найрізноманітнішими провокаціями.

Зрозуміло. Тобто Ви не вводите обов’язкову форму для студентів?

П.П.: У нас є стандарт зеленої форми і за бажанням будь-хто може її пошити і носити. Проте, щоб ось так кожного змушувати – ні. Потрібно було б спочатку забезпечити кожного студента формою, а вже потім говорити про її обов’язковість.

Яка методика Вашої роботи?

П.П.: Система, куди я рухаюсь, якісно відрізняється від попередньої. ЇЇ можна помістити в один простий заклик: давайте жити чесно! Потрібно чесно проводити вибори на кафедрах, а не «вибирати» виключно на папері і призначати потрібних людей, як було раніше. Тут роками всі все замовчують: існує така традиція мовчати! Я роблю спробу відкрито говорити правду, що викликає шалений суспільний страх, який, безперечно, відгукується на мені, але я не боюсь. Я працюю методом умовляння, деякі вважають, що це є проявом слабкості, насправді ж це – досвід. Не потрібно плутати дружбу і демократію, скрізь є рамки, у кожного свої обов’язки, але я не збираюся вмовляти працівників робити свою роботу: є обов’язки – виконуй, якщо не хочеш, то з тебе запитають. Для ефективності роботи я намагаюся збільшити кількість пряників, а не довжину батога. Розвиток самостійності – одна з основних цілей. У кожній людині є вроджена лінь та сила звички, які нашіптують, що краще нічого не робити, бо все одно нічого не зміниться. Це не так. Зміни просто відразу непомітні. Люди мають повірити в те, що я говорю. Я розумію, що говорити діло не хитре – всі говорять, а от діяти – зовсім інша справа. Потрібні зміни в свідомості, віра в те, що можна говорити і діяти однаково. Це – найголовніше. Страх реформ – це в першу чергу страх втратити те, що маєш, але так неможливо отримати щось нове, більш якісне, краще.

Яка на Вашу думку причина падіння рівня чесності в Університеті?

П.П.: Знаєте, коли вас прикривають, з’являється можливість, а значить і бажання порушувати правила гри. Спочатку зовсім трішки, а потім все більше і більше. Це як соціальна наркоманія, вона їх поглинає. Зараз – інша ситуація: Майдан показав, що можуть прийти люди зі сміттєвими баками і кожен отримає по заслузі.

Вам складно бути «новачком» на цій посаді? Мабуть багато недоброзичливців.

П.П.: У будь-якому разі люблять не керівника, а його крісло. Ті, хто кричать: «Ми за Вас!» – насправді за себе. Кожен хоче, щоб гостра шашка нового керівництва пролетіла над його головою і не зачепила. Це все дурня. Я взагалі не збираюсь діставати шашку. Треба спиратись не на люблячих, а на діючих, і не ганятися за тим, хто тебе не любить – це запорука стабільності.

Говорять, що 400 чоловік уже скоротили.

П.П.: Це були порожні вакансії. Інститут підвищення кваліфікації та Науковий центр не були профінансовані державою і були вимушено ліквідовані. Фактично всі, хто займав реальні посади, залишилися в Університеті. Так що всі працюючі залишилися працювати.

Як Ви бачите майбутнє закладу?

П.П.: Потрібно зберегти податкову спеціалізацію: Університет має всі шанси стати базою для створення Центру України по оподаткуванню. Ми хочемо, щоб не тільки наші студенти навчалися в Європі, а щоб і Європа навчалась у нас. А так не виходить, так як викладання проходить українською мовою і у нас немає викладачів, які б читали спеціалізовані предмети англійською. Попереду величезна робота у цьому напрямку. Також у найближчих планах – відкрити Інститут підвищення військової підготовки, в результаті чого ми зможемо надати робочі місця інвалідам АТО.

Що Вас ще не влаштовує в Університеті?

П.П.: Дикий опір громадському контролю, всі пропозиції по створенню тієї ж Ради ветеранів сприймаються дуже в’яло. Це все через те, що громадський контроль залізе в кожну шпаринку, куди я один дібратися не зможу.