Наталія Селіванова: протягом останніх років Ірпінь змінився на краще

Ірпінь продовжує притягувати до себе таланти. Це, зокрема, засвідчила виставка живопису Наталі Селіванової  “Подробиці”, яка відкрилася 30 листопада в Ірпінському історико-краєзнавчому музеї.

На виставці представлено пейзажі Казахстану і України (Києво-Печерська лавра, берег Криму, Чернігівщина тощо), натюрморти і жанровий живопис. Художниця вміє показати мальовничі куточки, де старовинна архітектура  гармонійно поєднується з природою. Водночас Селіванову приваблює краса людини, танцю і чари природи в різні пори року. Шанувальники живопису відзначають, що від її картин віє позитивною енергією, їх можна використовувати в арт-терапії.  На презентації добре слово про творчість Наталі Селіванової сказали художники Ірина Мезеря, Валентин Негреско, Вікторія Шпакович, заслужений майстер народної творчості України Тетяна Федорова, мистецтвознавець і вишивальниця Євгенія Шудря, доктор наук Олена Афоніна, директор Ірпінської центральної  бібліотечної системи Олена Циганенко і  журналістка Олена Москаленко. На презентації був тато художниці академік Леонід Козін, якому виповнилося 92 роки.

Ми поговорили з художницею про ії творчість.

– Багато ваших робіт присвячені Казахстану. Як ви там опинилися?  

– Я народилася в Києві в родині молодих інженерів-хіміків. Незабаром батька, вже кандидата технічних наук, запросили в Казахстан, Алма-Ату очолити лабораторію в академічному Інституті хімії. Мама залишила свою успішну кар’єру в Інституті паперу і, як декабристка, поїхала за батьком. Так я опинилася в Казахстані. Батько успішно працював, захистив докторську, за розробленою ним технологією  виготовляли сталь надвисокої чистоти, яку використовували для космічних апаратів … Мама захистила кандидатську, її статті з обміну друкувалися в Америці. Через 20 років батьки повернулися в Київ, а я затрималася в Казахстані ще надовго.

– Чим ви займалися в Казахстані?

– Я філолог, коли почалася перебудова, я зайнялася тим, що знала і любила – виданням наукової літератури. Відкрила своє видавництво і стала робити книги, що називається, “ручна робота”. Незабаром у мене склався солідний портфель престижних авторів. Я робила книги для ЮНЕСКО, фонду Сороса, посольства Франції, Парламенту Казахстану,  подарункові фотоальбоми для акімату (мерії) Алмати, які керівництво міста дарувало почесним гостям Республіки (“Алмати – культурна столиця Казахстану”, “Стародавні скарби Алмати і Жетису”, “Історія Алмати” в 2-х т. та ін.). А любов до книги у мене почалась не тільки з рідного дому, де мене оточували просто завали наукових книг і журналів, а ще раніше – з українського дитинства, з міста Бахмач Чернігівської області …

Коли я народилася, батьки тільки-тільки закінчили інститут. Декретна відпустка в ті роки тривала 30 днів, і тому мене відправили до бабусі з боку матері, в Бахмач, звідки батьки родом. Це був чудовий час! Жили бідно, але радісно, та й краса і чистота в нашій біленькій хаті під солом’яним дахом завжди були: маленькі віконця сяяли, годинник з зозулею цокав  справно, ікони покривав рушник з дивовижною вишивкою. А з  меблів було ліжко, лавка на всю стіну, стіл, пара табуретів і, звичайно, скриня з розписом. Я любила збирати з бабусею трави в далеких луках; ми довго йшли повз поля  із золотим  житом, озерця, заплаву  з лататтям … Я згадую бабусине щоденне урочисте читання – Житія святих, Біблії і Псалтиря (середини 19 ст., вони до цих пір у мене), Євангелія. Які це були книги! У важких витиснених палітурках, з вшитими стрічками-закладками, чудово  пахнуть – бабусин спадок від її батька, хорунжого (рід Страшних), що мав до революції міцне господарство. Як бідно вона не жила (залишилася перед війною одна, з трьома дочками, будинок при бомбардуванні згорів, голодували), а книги зберегла! Я годинами могла розглядати дивні і страшні картинки, перегортати  пожовклі від часу пружні сторінки з витіюватими візерунками на полях … Як і в кожному українському дворі, біля хати був квітник: півонії, флокси, жоржини, майори, високори, золота куля, чорнобривці … Через 50 років я написала картину “Бабусин букет”, мамину улюблену, там були квіти з моєї алматинської дачі, всі українські, всі ті, що цвіли в бабусиному дворі …

У батьків батька було п’ятеро дітей: чотири сини і донька. Як усі, жили важко, із землі. Старші пройшли фронт (у батька і зараз крихітний уламок в оці). Всі отримали вищу освіту: у сім’ї відомий на Львівщині хірург, полковник, вчителька, хімік і мій батько – технолог, доктор наук, професор, лауреат Державноїпремії України. У 2013 р в Кембриджі вийшла його книга (у співавторстві з  С. Хансен) “Довідник по ртуті”. Тато  із роду стародавнього  Годіло-Годлевських.  На початку століття його пра-прабабцявіддала маєток і величезний будинок під Борзною для потреб революції, сама залишилася в невеликий кімнаті. Але і звідти її, вже хвору і старезну, вигнали з нехитрими пожитками геть, в осінню сльоту … Я думаю, все це зробило оптимізм в нашому роду непохитним!

-Ви знаєте казахську мову? Якою мовою ви видавали книги? Яка мова є державною?

– Казахську мову я майже не знаю, тільки чемно привітатися і подякувати. Державною мовою є казахська як мова титульної нації. В Казахстані проживають представники 101 національності, тому російська мова має статус офіційної мови міжнаціонального спілкування. Всі офіційні документи надаються на 2 мовах.  Книги я видавала як російською, так і казахською та англійською мовами.

-А як же ви прийшли до живопису?

Чудовою стороною моєї видавничої роботи було спілкування з цікавими людьми. Здебільшого я видавала книги з історії, археології, культури Казахстану. Мене оточували закохані у свою справу професіонали, зокрема і художники. Я дивилася на них, як на богів, ходила на їх виставки, слухала суперечки… Спілкування з талановитими художниками призвело до того, що я придбала полотна, фарби і  майже три роки брала уроки, пройшла те, що називають “школою”. Працювала я багато і незабаром підійшла до своєї першої виставки.

Вона отримала позитивні відгуки, що надихнуло мене працювати ще більше. Друга виставка “На кожен звук є луна на землі” була вже в головному виставковому залі Казахстану – Державному музеї мистецтв ім. А. Кастеєва. До речі, Абилхан Кастеєв (1904-1973), основоположник казахстанського  образотворчого мистецтва, член Спілки художників Казахстану, теж був практично самодіяльним художником, вчився в студії Вірненського (форпост Вірний – перша назва Алмати) художника М. Хлудова. І я була першим самодіяльним художником, який був допущений в цей дійсно храм мистецтва. Я виставила близько 40 картин, одну з них, “Михайлівський собор” (зрозуміло, київський), купив архітектор з Австрії. Він колекціонував картини храмів, був у Києві, і Михайлівський собор його вразив. І як він був втішений, побачивши його на картині в Алмати! Ще мої картини є в Німеччині, Киргизії, Росії, Вірменії. Уже переїхавши до Києва, я брала участь у конкурсі “Осінь”, який проводила віртуальна американська West-East Art Gallery, в числі 20 з 2000 художників пройшла у фінал, і тепер моя картина “Будинок на пагорбі” представлена в цій галереї.

-Чому ви вирішили повернутися в Україну?

– Мої батьки не молоді, потрібно було бути поруч і допомагати їм, і я вирішила повернутися. До того ж я часто приїжджала до Києва, Бахмача, була на Західній Україні – зв’язок з батьківщиною у мене не переривався, хоча я дуже люблю Казахстан.

– Як ви оцінюєте Ірпінь?

– Я живу в Ірпені із 2012 року. Спочатку враження були не дуже приємні. Близько від мого житла велося будівництво. Крамниці розташовані далеко. Але протягом останніх років Ірпінь змінився на краще. Споруджено красиві будинки. Магазини вже є неподалік від мене. Мені подобається, що дороги і площі вимощені плиткою. Я знаю, що є люди, які критикують Володимира Карплюка. Проте не слід забувати існування загальнодержавної системи влади. Будь-яка людина, що приходить у владу, мусить з нею рахуватися, якщо хоче щось зробити.

– Де вам краще – в Україні чи  у Казахстані?

– Я вдома там, і я вдома тут. Я ж повернулася, а не іммігрувала. Я розумію українську мову синхронно, можу спілкуватися, але не так вільно і красиво… Казахстан дуже багата і красива країна. Там є все: великі пустелі і степи, величні гори і рівнини, дивовижні за красою озера і стрімкі річки… Я приїхала з півдня, всі чули про знамениті азіатські базари.  Але я до сих пір не знаю всіх сортів яблук і груш, що продають на привокзальному базарчику в Ірпені. Тут дуже спокійні і сердечні люди. Це я особливо відчула, коли несподівано потрапила в лікарню, а старенька мама залишилася одна. На допомогу прийшли і сестри, і сусіди… А  коли в середині 30-х взимку в  казахський  голий  степ при -40 з задушливих битком набитих вагонів вивантажували “переміщених осіб”  –   росіян, чеченців, корейців, поляків – казахи їх розбирали  по юртах і аулах, обігрівали і годували, допомагали вижити.  Я була щаслива в Казахстані, я щаслива в Україні, у мене тут батько, сестри і брати,   нові друзі, а  зі старими, казахстанськими, я регулярно спілкуюся – є Скайп, Вайбер і т.д. Мені взагалі дуже щастить з людьми. Виникає проблема, задача, і завжди з’являється людина, яка навчить, як вирішити, чи допоможе, так що спасибі Долі і друзям! А ще є полотна, фарби і чудова природа навколо, яка завжди мене надихає..

Отож, головні досягнення мисткині Наталі Селіванової попереду.

Анатолій Зборовський,

директор Ірпінського історико-краєзнавчого музею

Bookmark the permalink.

Comments are closed.