“Мамо, не плач. Я повернусь весною. У шибку пташинкою вдарюсь твою…”

14 Жовтня 2016

На неоголошеній гібридній війні Ірпінь втратив 13 своїх синів. Вони були не схожі зовні, різні за віком, з різними характерами, темпераментами, долями, … Але одне у них було спільне – любов до своєї України. За неї вони і віддали свої життя…

Сьогодні, у День захисника України, згадаймо кожного з них, подивімося їм у вічі і подякуймо за наше з вами мирне небо.

1

Олександр Леонідович ГУМЕНЮК
 
(5 серпня 1964 – 15 серпня 2014)
полковник (посмертно), засновник та командир 11-го батальйону
територіальної оборони “Київська Русь”

Полковник Олександр Гуменюк народився у с. Ясенове Друге Любашівського району Одеської області, здобув омріяну професію офіцера, усім життям довів свою вірність військовій присязі. Проходив службу в складі українського миротворчого контингенту в колишній Югославії. Засновник та командир 11-го батальйону територіальної оборони “Київська Русь”. З березня 2014 — командир 11 батальйону територіальної оборони Київського обласного військового комісаріату оперативного командування “Північ” Сухопутних військ Збройних Сил України.

15 серпня 2014 року життя вірного сина України, миротворця і захисника незалежності нашої держави обірвалося від кулі снайпера у бою поблизу села Малоіванівка Перевальського району Луганської області.

Герої не вмирають, вони золотим зерном в землю лягають, щоб прорости високим духом у серцях мільйонів патріотів.

За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, високопрофесійне виконання службового обов’язку нагороджений (посмертно) Орденом Богдана Хмельницького III ступеня (2014), Орденом “Народний Герой України”.

2

Максим Володимирович РИДЗАНИЧ

(28 грудня 1977 – 20 березня 2015)

старшина, Збройні Сили України, головний сержант-командир відділення, 81-а окрема аеромобільна бригада

Дитинство і юність Максима минули в рідному Приірпінні. Строкову службу М. Ридзанич проходив у військах спецпризначення. Мав дві вищі освіти – геофізик-ядерник і юрист. Чемпіон України по карате, займався боксом. Реалізував себе як успішна людина, директор охоронної фірми. Був активістом громадської організації “Нові обличчя” та постійним учасником громадського життя Приірпіння. Скільки добра для свого краю і людей міг би дати цей чоловік. Та прийшла на українську землю війна – і Максим Ридзанич став пліч-о-пліч з іншими патріотами на її кривавому шляху.

На фронт пішов добровольцем у вересні 2014 року, спочатку на Житомирському полігоні навчав бійців воєнного мистецтва, потім вирушив на передову, став одним із легендарних “кіборгів” Донецького аеропорту.

Старшина Збройних Сил України, головний сержант – командир відділення 81-ої окремої аеромобільної бригади Максим Ридзанич віддав своє життя за Україну. 20 березня 2015 р. під час бойового зіткнення в районі спостережного поста біля с. Опитне Ясинуватського району Донецької області загинув вірний син рідної землі, люблячий батько трьох дітей.

Похований на кладовищі у с. Коцюбинське Київської області.

Указом Президента України № 282/2015 від 23 травня 2015 року, “за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі”, нагороджений орденом “За мужність” III ступеня (посмертно).

3

Олександр Сергійович ЄРОЩЕНКО

(4 жовтня 1982 – 14 лютого 2015)

молодший сержант, навідник 95-ї окремої аеромобільної бригади

Благословенна та земля, що породжує героїв. О.С. Єрощенко народився в Ірпені, жив у м. Буча та смт. Коцюбинському.  З 2000 по 2004 роки служив за контрактом у Збройних Силах України. У 2008 році закінчив Київський національний університет ім. Т.Шевченка за спеціальністю “Викладач історії та правознавства”.

У час небезпеки для незалежності України – у березні минулого року – Олександр пішов добровольцем в зону АТО. Воював молодший сержант О. Єрощенко на Донеччині, служив навідником 95-ї окремої аеромобільної бригади. В бою під Дебальцевим під час штурму російськими бойовиками українських позицій Олександр кинувся рятувати пораненого товариша. Та дістала героя ворожа куля з непоміченої вогневої точки. Загинув О. Єрощенко 14 лютого 2015 року.

Похований у м. Ірпінь Київської області.

Указом Президента України № 282/2015 від 23 травня 2015 року, “за особисту мужність і високий професіонализм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі”, нагороджений орденом “За мужність” III ступеня (посмертно).

4

В’ячеслав Вікторович КІРІЧЕК

(19 травня 1971 – 16 листопада 2014)

солдат, 128-ма окрема гірсько-піхотна бригада

Він був не просто солдатом, він – рядовий великої війни за незалежність України, герой для прийдешніх поколінь, вічна слава для нашого міста і гордість для родини.

В’ячеслав жив в Ірпені, працював в Ірпінській філії ВАТ “Київоблгаз” слюсарем з експлуатації та ремонту газового устаткування, був добрим спеціалістом та відповідальним працівником. У колективі мав заслужений авторитет і повагу.

Коли над країною нависла найбільша небезпека – війна, В’ячеслав зробив свій вибір. У червні 2014 року пішов добровольцем в зону антитерористичної операції, змінивши мирні інструменти слюсаря на бойову зброю. Воював у 128-мій окремій гірсько-піхотній бригаді. На фронті він був добрим фахівцем військової справи, надійним товаришем і сміливим захисником. Непереможна та держава, де так воюють навіть люди мирних професій!

Загинув В’ячеслав Кірічек 16 листопада 2014 у бою біля с. Нікішине Донецької області.

Жив не марно і віддав своє життя, захищаючи Україну від агресора.

5

Ігор Ігорович ГОРБЕНКО

(13 січня 1983 – 24 червня 2014)

український спецпризначенець, підполковник групи “Альфа” Служби безпеки України

Ігор Горбенко закінчив Ніжинську гімназію №3, після чого навчався у Чернігівському військовому ліцеї та Полтавському інституті зв’язку. Служив у спецпідрозділі “Альфа” Служби безпеки України. Під час війни на сході України у 2014 році виконував наказ забезпечення блок-посту апаратурою зв’язку.

24 червня 2014-го біля гори Карачун під Слов’янськом терористи збили за допомогою переносного зенітно-ракетного комплексу український військовий вертоліт Мі-8, який повертався з блокпоста з фахівцями, що встановлювали апаратуру з метою фіксації фактів порушення перемир’я в зоні проведення АТО. У вертольоті перебували п’ятеро членів екіпажу та четверо працівників СБУ, зокрема й Ігор Горбенко.

3 липня 2014 року його було поховано у Гостомелі.

Посмертно нагороджений Орденом Богдана Хмельницького III ступеня з присвоєнням військового звання “підполковник”.

6

Владислав Геннадійович СТРЮКОВ

(23 жовтня 1980 – 29 серпня 2014)

солдат, командир віділення батальйону оперативного призначення Національної гвардії України “Донбас”

Ще під час навчання у ЗШ №18 с. Коцюбинського захоплювався бойовими мистецтвами та військовою справою. Працював на Білицькій меблевій фабриці, здобув вищу освіту.

Був солдатом резерву Міністерства внутрішніх справ України, а став героєм-захисником незалежності нашої держави. Коли вирушав на війну, залишив нам своє кредо: “А хто, як не я! Хто вас захистить? Це моя війна! Пробачте”.

Доброволець, командир 3-го відділення 2-го взводу охорони спеціального призначення, 2-го батальйону спеціального призначення НГУ “Донбас”. І на фронті займався творчістю — перешивав жилети й поліпшував елементи зброї.

Загинув 29 серпня 2014 року при спробі виходу з оточення в Іловайську — розстріляний російськими військовиками в “зеленому коридорі смерті”.

Похований у селищі Коцюбинському Київської області.

За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни нагороджений орденом “За мужність” III ступеня (27.11.2014, посмертно).

7

Микола Анатолійович ЛИЧАК

(26 січня 1964 – 27 липня 2014)

солдат, боєць 24-го батальйону територіальної оборони “Айдар”

Боєць 24-й батальйону територіальної оборони “Айдар”, родом із села Нємішаєве Київської області. Микола Личак був учасником ліквідації аварії на ЧАЕС, працював у міліції, Головному управлінні охорони Президента України. Останні роки перебував на пенсії та займався громадською діяльністю.

Людина доброї волі, він вирушав у зону воєнних дій, щоб привезти допомогу землякам продуктами й обмундируванням. Відгукнувся на потребу допомоги своїм бойовим досвідом, який набув у 80-х роках в Афганістані, шліфував у загоні спеціального призначення МВС. Залишився добровольцем у 24-му батальйоні територіальної оборони “Айдар”.

Загинув у ході війни за незалежність України під мінометним обстрілом, коли проводив розвідку боєм на під’їзді до міста Лутугине Луганської області. Похований на кладовищі в місті Ірпені Київської області.

8

Володимир Борисович РИНКУН

(5 червня 1973 – 29 серпня 2014)

солдат резерву, снайпер 2-го батальйону спеціальнально призначення Національної гвардії України “Донбас”

Народився в Ірпені. Після закінчення навчання у Ірпінській ЗШ № 17 вступив до Київського професійно-технічного училища. Отримав розряд спеціаліста. Володимир любив подорожувати, але завжди повертався до рідного міста Ірпеня.

З 1992 по 1994 рік проходив службу в Збройних силах України у місті Одеса (морським піхотинцем). У 1995 році зайняв посаду оперуповноваженого карного розшуку Ірпінського МВ ГУ МВС України. У 2004 році був учасником Помаранчевої революції. 2013-2014 роки – активний учасник Євромайдану.

У час небезпеки став на захист незалежності України, свято дотримавши слова, даного у військовій присязі. Як солдат резерву був призваний до Національної Гвардії, був снайпером 2-го батальйону спеціального призначення НГУ “Донбас”. Воював В. Ринкун (позивний “Арсенал”) в одній із найгарячіших точок АТО – в Іловайську.

Вранці 29 серпня 2014 року під час виходу з Іловайського котла так званим “Зеленим коридором”, що став “коридором смерті”, їхав у кузові вантажної машини ЗІЛ у складі автоколони батальйону “Донбас” дорогою з села Многопілля до села Червоносільське (Амвросіївський район, Донецька область). У правий бік машини влучив снаряд з протитанкового ракетного комплексу “Фагот”, ще один снаряд потрапив у двигун вантажівки. Загинув разом з побратимами Берегом, Утьосом, Черепом та Варгом.

16 жовтня 96 загиблих в Іловайському котлі бійців було тимчасово поховано на Краснопільському цвинтарі м. Дніпропетровська як невпізнаних героїв. В. Ринкун був упізнаний за тестами ДНК і перепохований 17 квітня 2015 року в Ірпені.

Він був солдатом, що поклав життя заради нас і мирного світанку, він став героєм – нині забуття вже не для тих, хто вірний до останку…

9

Олександр Олександрович СТАРОВ

(28 червня 1979 – 21 вересня 2014)

старшина, 25-й батальйон територіальної оборони “Київська Русь”

Народився в родині військовослужбовця, жив у м. Буча Київської області. Старшина 25-го батальйону територіальної оборони “Київська Русь”. Патріотичний поклик серця привів Олександра Старова на лінію фронту, де разом з товаришами по зброї він став живою стіною, за яку війна не змогла пройти. І в цьому заслуга всіх разом і кожного зокрема. Героїчно обороняючи свою країну, Олександр Старов віддав своє життя за її волю і наше майбутнє. Загинув 21 вересня 2014 р. близько 6-ї ранку під час нападу російських бойовиків на блокпост 25-го БТО неподалік Дебальцевого (Донецька область). Блокпост був обстріляний з мінометів і стрілецької зброї.

Похований у м. Буча Київської області.

Указом Президента України № 109/2015 від 26 лютого 2015 року, “за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України”, нагороджений орденом “За мужність” III ступеня (посмертно).

10

Сергій Олександрович ШКАРІВСЬКИЙ

(10 липня 1963 – 19 серпня 2014)

капітан резерву, командир взводу 2-го батальйону спеціального призначення Національної гвардії України “Донбас”

Закінчив Київський політехнічний інститут, здобувши на військовій кафедрі звання офіцера запасу. Працював інженером в одній із лабораторій Чорнобильської АЕС. Захоплювався авіаспортом – був членом клубу дельтапланеристів КПІ “Альтаїр”, організував авіаспортивний клуб з молодих працівників ЧАЕС. Згодом переїхав до м. Ірпеня, що на Київщині, здобув другу вищу освіту в одній із київських бізнес-шкіл. Обійняв посаду голови правління відкритого акціонерного товариства “Ірпінське АТП”. У 2005 р. увійшов до складу Ради підприємців України при Кабінеті Міністрів України.

Брав участь у подіях Революції Гідності, зокрема, відстоював барикаду на вулиці Михайлівській. Згодом став до лав військового резерву Національної гвардії України, очоливши 2 взвод резервного батальйону спецпризначення НГУ “Донбас”. Капітан С. Шкарівський (позивний “Шульц”) загинув 19 серпня 2014 року від кулі снайпера в бою під час звільнення м. Іловайська Донецької області.

Похований Сергій Шкарівський у місті Ірпені Київської області.

Указом Президента України № 754/2014 від 6 жовтня 2014 р., “за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України”, нагороджений орденом “За мужність” III ступеня (посмертно).

11

Олександр Васильович ДАВИДЧУК

(6 жовтня 1966 – 27 липня 2014)

боєць батальйону територіальної оборони “Айдар”

Український військовик, боєць батальйону територіальної оборони “Айдар” МО України. Загинув поблизу міста Лутугине Луганської області.

Закінчив школу в рідному селі Грузькому Макарівського району Київської області.

Учасник війни в Афганістані. Мешкав з родиною в місті Ірпені.

Під час російсько-української війни 2014 року на початку липня він, разом із ще одним ірпінцем, колишнім “афганцем” Миколою Личаком, як волонтер вирушив на Луганщину з гуманітарною допомогою землякам. Потрапивши в зону АТО, чоловіки побачили гостру потребу в бійцях, тож вирішили стати пліч-о-пліч із земляками на захист України. Уночі проти неділі (27 липня) бійці отримали наказ окопатися, підготувати оборонні споруди для танків. Потрапили під шквальний обстріл російсько-терористичних військ.

30 липня у місті Ірпінь загиблих захисників Вітчизни прийшли провести в останню путь сотні небайдужих людей. Іменем О. В. Давидчука названа центральна вулиця його рідного села Грузького на Київщині.

Указом Президента України № 365/2015 від 28 червня 2015 року, “за особисту мужність і високий професіонализм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі”, нагороджений орденом “За мужність” III ступеня (посмертно).

12

Ільгар Салехович БАГІРОВ

(22 травня 1970 – 30 вересня 2014)

капітан, командир роти 11-го батальйону територіальної оборони “Київська Русь”

Народився в родині військовослужбовця. 1992 року закінчив Харківське вище військове авіаційно-інженерне училище. Офіцер 69-го бомбардувального авіаційного полку. Закінчив Академію Збройних Сил України — факультет виховної та соціально-психологічної роботи. Служив в Гостомельській бригаді зв’язку. 2002 року звільнився із лав ЗС України, працював на керівних посадах.

У березні 2014 року повернувся до армії, служив заступником командира роти з виховної роботи, 11-го батальйону територіальної оборони “Київська Русь”.

Командир блокпоста на трасі, що зв’язує російський Ростов-на-Дону з Дебальцевим капітан Ільгар Багіров (позивний “Балу”) відзначався відчайдушною сміливістю і військовою кмітливістю. Блокпост, яким командував І. Багіров, і після його смерті продовжують називати “блокпост Балу”.

1 вересня 2014-го при розвідці між Дебальцевим і Фащівкою (Перевальський район) в бою з російськими збройними формуваннями капітан Багіров, щоб не потрапити у полон, підірвав себе і терористів гранатою. Був похований невідомими на місці бою.

Згодом вдалося знайти місце поховання, І. Багіров був перепохований 27 листопада 2014-го в місті Ірпінь.

За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни нагороджений орденом “За мужність” III ступеня (22.1.2015, посмертно).

13339437_182817578783028_4107785816192193284_n

Фіцкалинець Василь Васильович

(11 жовтня 1974 – 31 травня 2016)

старший сержант, розвідник, снайпер, 53-тя окрема механізована бригада

Фасиль Фіцкалинець уродженець села Старе Давидково, що на Мукачівщині, Закарпатська область. З дружиною, донькою та двома синами жив в Ірпені.

16 липня 2015 року був мобілізований у лави ЗСУ на підставі указу Президента України №15/2015 від 14.01.2015 року. З жовтня 2015 р. був інструктором на Яварівському полігоні. Через високий рівень підготовки був переведений на передову у зону АТО у Зайцеве Донецької області. З квітня 2016 р. був командиром відділення взводу снайперів, снайпер, розвідник.

42-річний боєць загинув під Зайцевим у ніч на 1 червня від двох снайперських куль, які поцілили в голову. Це трапилося під час так званого оголошеного “перемир’я”.

До демобілізації Василь не дочекався всього місяць. На той час дружина бійця уже чекала на ще одного сина.

Похований Василь Фіцкаленець на Алеї Слави у місті Буча.

Мамо, не плач. Я повернусь весною.
У шибку пташинкою вдарюсь твою.
Прийду на світанні в садок із росою,
А, може, дощем на поріг упаду.

Голубко, не плач. Так судилося, ненько,
Що слово бабуню вже не буде твоїм.
Прийду і попрошуся в сон твій тихенько
Розкажу, як мається в домі новім.

Мені колискову ангел співає
I рана смертельна уже не болить.
Ти знаєш, матусю, й тут сумно буває
Душа за тобою, рідненька, щемить.

Мамочко, вибач за чорну хустину
За те, що віднині будеш сама.
Тебе я любив. I любив Україну
Вона, як і ти, була в мене одна.

Оксана Максимишин-Корабель

13

Bookmark the permalink.

Comments are closed