На липневій сесії Ірпінської міськради депутатка Катерина Пасюк публічно заявила, що розвиток сіл громади відбувається не так активно, як це мало би бути.
«Чомусь роками ми чекали, коли дійде час до наших сіл. То коронавірус, то війна. Зараз на часі саме наші села і ми будемо працювати на їхній розвиток. Зранку і до вечора, Олександре Григоровичу, я стоятиму під вашими дверима. Я обіцяю моїм виборцям, мешканцям наших сіл, що обов’язково буду дожимати Вас!», — заявила вона меру Ірпеня Олександру Маркушину.
Уже більше десятка років Катерина Пасюк активно залучена у життя Михайлівки-Рубежівки і Забуччя. У 2010 році її обрали депутаткою до тоді ще Михайлівсько-Рубежівської сільської ради. Через 5 років стала секретарем ради. У 2020-му Катерина Пасюк була призначена старостою Михайлівсько-Рубежівського старостату, а у травні 2023 року була обрана депутаткою Ірпінської міськради від партії «Нові Обличчя» і продовжила відстоювати інтереси не тільки мешканців Михайлівки-Рубежівки та Забуччя, а й інших сіл громади — Козинців і Діброви.
На що зараз очікують мешканці сіл Ірпінської громади? Чому важливі проєкти, які були обіцяні, досі не реалізовані? Які головні завдання стоять перед управлінською командою громади та депутатами? Ці та трохи особистих питань ми поставили Катерині Андріївні в ексклюзивному інтерв’ю.
Катерино Андріївно, чому свого часу Ви обрали депутатство і не залишилися старостою?
Два роки я очолювала наш старостинський округ. Вважаю, що була на своєму місці. Ця робота приносила колосальне задоволення. Однак мені запропонували стати депутаткою. Це рішення було важко прийняти. Довгий час не могла зрозуміти, як зможу покинути село й односельців. Таке відчуття було, ніби лишала частинку себе, свого серця. Але потім усвідомила, що це – крок, який дає більші можливості. Адже два депутати від сіл – ми разом з Андрієм Помазаном – зможемо зробити набагато більше для своєї громади. Мені неодноразово казали: «Катерино Андріївно, з Вашим характером — тільки в депутати». І люди мають рацію. Якщо, Ви, запитаєте в Ірпінській міськраді про Катерину Пасюк, отримаєте неоднозначну характеристику: «Це та, яка завжди досягає свого, та має загострене відчуття справедливості». Отак мене характеризують. Я вважаю, це як плюс, так і мінус. Але, гадаю, якось із цим впораюся (ред. посміхається). Я б дуже хотіла, щоб таке загострене відчуття справедливості було притаманне всім депутатам та посадовцям нашої громади. Бо тоді людей, ображених на владу, точно стало б менше.
Чим запам’яталася Вам робота старостою?
Найперше – це величезна відповідальність. Коли ти знаєш особисто 80% мешканців, то працювати абияк просто не дозволить совість. Я відразу поставила собі завдання стати гарним господарником, який знає всю проблематику сіл, тримає тісну комунікацію з владою в Ірпені, щодня відстоює там інтереси селян, лобіює вирішення сільських питань, «вигризає» фінансування. Складність була в тому, що люди, які приходять з певними проханнями в старостат, не хочуть нікуди їхати, а хочуть вирішувати проблеми на місці. Вони ж звикли, що є сільська рада і сільський голова. А так вже бути не може. Староста не має бюджету чи бухгалтерії. Бюджет розподіляють депутати міськради. І вже від цього і виходять усі витрати.
Також моїм завданням було зробити так, щоб селяни не відчували себе на периферії. Адже село має розвиватися так само, як і центр громади – Ірпінь. До речі, радію, що наше об’єднання відбулося саме з Ірпенем, а не з Бучею чи Дмитрівкою. Якщо ви проаналізуєте роботу або життя в цих громадах, відчуєте суттєву різницю.
Що зараз потрібно селам? Які завдання для розвитку громади стоять перед управлінською командою, і які ставите перед собою Ви?
Війна триває, і все залежить від її закінчення. У першу чергу ми мали добудувати дитячий садок, будинок культури, закриті очисні споруди, планували збудувати колектор, який би відводив наші нечистоти до Ірпеня. І таких планів, що пов’язані із комфортом життя селян, було багато. Що все це реалізується, нам було обіцяно ще до об’єднання громади. Однак, як в народі кажуть, обіцяти не означає одружитися. Тому поки, на жаль, ці обіцянки лишилися порожніми.
Не звик поки Ірпінь, що треба з кимось ділити кошти. «Почекайте, давайте подивимося за результатам року», — часто чула я від міського голови. А тоді – ковід і ці першочергові завдання відкинули. А в 2022-му починається війна. І тепер питання стояло так: «Будемо добудовувати садочок чи краще комусь відновимо дах над головою?».
У Михайлівці-Рубежівці 136 родин, квартири і будинки яких були пошкоджені під час бойових дій. 30 із них повністю зруйновані. А в Ірпені — це 70 %. Тому ми чекали і мовчали майже два роки. Теж працювали тільки на відбудову.
Але зараз ми розуміємо, що так би мовити «не на часі» було рік, два, три, але зараз уже, мабуть, пора, щоб було «на часі». Тому і почали активно ходити до Олександра Григоровича Маркушина, мера Ірпеня, і нагадувати про нас. Від нього, наприклад, отримували пояснення, що для будівництва очисних споруд залучатимуть Червоний Хрест. Але далі розмов поки нікуди не рухаємося. Тому я і сказала меру, але вже публічно, що так далі тривати не може! І що я особисто «не злізу» з нього, поки всі його обіцянки селянам не будуть виконані! І зараз, я вважаю, це моє найголовніше завдання як депутатки!
Але, все-таки, не можна сказати, що в селах нічого не робилося? Ми неодноразово чули гарні новини з сіл…
Так, звичайно. Сказати, що зовсім нічого не робиться, не можу. Одним із найбільших досягнень, я вважаю, є створення комунального підприємства «Рідне село», яке опікується благоустроєм, комфортом, затишком у наших селах. Це була наша спільна з депутатом Андрієм Помазаном ініціатива, яку вдалося втілити. Результати роботи підприємства селяни вже бачать на своїх вулицях, дорогах, узбіччях.
Наразі скорегований проєкт по добудові другого корпусу дитсадка «Червона Шапочка», впорядкована документація і ми чекаємо благодійників, адже в бюджеті на добудову гроші не закладені. Але якщо будівля садочка простоїть ще рік без тепла, вона може розсипатися. Лишилося завершити 30% робіт. Це може бути зроблено за рахунок меценатських коштів або держадміністрації. Цим питанням дуже плідно займався перший заступник міського голови Андрій Кравчук. Він дуже переймається нашими села, сподіваюся, і надалі з цим питанням буде працювати.
На жаль, через брак коштів, майже рік ми не могли відкрити старий корпус садочка. Там не було укриття. У результаті велика сума пішла не на добудову нового садочка, а на тимчасове сховище.
Однак попри всі негаразди із кожним днем наше село стає красивішим та охайнішим. А це також і фінансові витрати, і фізична праця. Навіть замінити лампочки чи пофарбувати лавки вартує чималих коштів. І тут ми не можемо чекати закінчення війни, бо все поросте бур’янами, згниють лавки і все розвалиться. Необхідно максимально зберегти те, що було зроблено, тому стараємося, працюємо, «вибиваємо» фінансування.
Я наголошую, ми досі живемо в активній фазі війни. Люди повинні знати про те, що летять ракети. Тому в селі обладнали систему оповіщення повітряної тривоги.
До речі, про війну… ми знаємо, що під час окупації Київщини на Вас полювали росіяни. Як Ви пережили ті страшні часи?
Коли в наше село зайшов ворог, мене здали місцеві колаборанти. На наше подвір’я прилетів снаряд, пошкодив будинок. Треба було терміново виїжджати. Я дуже не хотіла, знала, що місцеві потребують допомоги, але рідні і друзі наполягли. 12 березня, зібравши та очоливши колону з 50 автівок, вивезла людей в безпечне місце. Треба було перетнути багато блокпостів. Але, на щастя, нам вдалося виїхати до Білогородки. Там я, звісно, не змогла сидіти склавши руки. Ми співпрацювали з Андрієм Помазаном. За власний кошт купували медикаменти, продукти і партизанськими стежками переправляли у Рубежівку. Нам дуже допомагали місцеві, які, ризикуючи своїми життями, роздавали цю гуманітарну допомогу людям. Тоді доводилося працювати 24/7.У мене не було жодного дзвінка, навіть уночі, коли б я не підняла слухавку і не відповіла. Мабуть, ця робота і тримала мене. Була дуже велика віра, що все буде добре!
Звісно, війна дуже впливає на управлінські пріоритети. Ти сто раз думаєш: відремонтувати дорогу чи купити щось нашим захисникам. Зараз із нашого села воює 130 людей. А це 130 сімей і всім їм важливо, щоб ми робили все, аби їхні рідні повернулися живими і неушкодженими. Але часто хлопці, які приїжджають у відпустки, кажуть, що і тут треба не припиняти працювати, робити життя селян кращим. Бо ж вони воюють заради цього. Мій син також воює в розвідці під Бахмутом. Йому лише 25 років. Нещодавно був у відпустці, став дуже серйозним, подорослішав. Я дуже ним пишаюся. І всіма хлопцями, дівчатами, які стоять на захисті України. Інколи думаю, якби була молодша, то теж би воювала, я ж військова.
Катерино Андріївно, зараз старостат очолює мешканка Михайлівки-Рубежівки Оксана Лаговська. Перед нею цю посаду недовго займала Ірина Кравчук, людина немісцева. Чи підтримували зв’язок з пані Іриною, чи давали якісь поради? І як працюєте зараз із пані Оксаною?
Так, Ірина Кравчук була активною, цілеспрямованою старостою, але не місцевою. А сільські люди дуже консервативні, чужинців не сприймають. І коли Ірина пішла з посади, ми вже розуміли, що це має бути хтось місцевий. Тому виконуючою обов’язки старости стала Оксана Лаговська. Це та людина, яка була пліч-о-пліч зі мною після деокупації Михайлівки-Рубежівки. Працювала без вихідних, у всьому допомагала. І тоді я відчула, що можу зі спокійною душею передавати повноваження старости саме Оксані Лаговській. Я дівчатам одразу казала, що хороший той керівник, який не чекає, що до нього прийдуть із питаннями чи претензіями. Він іде на випередження, перший зустрічається зі своїми виборцями і вміє слухати критику. Сприймає побажання та проблематику і намагається якнайшвидше це вирішити. Наприклад, коли я була старостою, то запровадила щоквартальні зустрічі з місцевими мешканцями. На них запрошувала головного лікаря, начальника комунального підприємства, перевізників. Ми наживо спілкувалися, дивилися один одному в очі, спільно шукали виходи з тієї чи іншої ситуації. Також після деокупації я запровадила обрання старших по вулицях аби напряму співпрацювати зі старостатом. Зараз це все я розповідаю Оксані Сергіївні, ми часто зустрічаємося, обговорюємо нагальні питання сіл, я допомагаю чим можу.
Як думаєте, чи вдасться зрештою реалізувати в селах все те, що заплановано? І коли мешканцям сіл чекати якихось масштабних змін?
Я впевнена, що все реально! І старости, і ми, депутати, зараз дуже активно над цим працюємо. Як я вже сказала, якщо треба, я буду ночувати під кабінетом мера, але я від свого не відступлюся! Ми – одна громада, і мешканці сіл – такі ж повноправні її мешканці, як і ірпінці. Вони теж повинні жити у комфорті і безпеці, як це було обіцяно перед виборами у 2021 році. Дай Бог якнайшвидше дочекатися нам миру, от тоді точно всі процеси підуть із кардинально іншою швидкістю. Але й до цього ми не опускаємо рук і продовжуємо працювати для наших людей.
Розмову вела Ірина Павлинів
