Ірпінь називають письменницьким Парнасом. Практично вся плеяда української літератури ХХ століття відпочивала і творила в Ірпені, а багато хто з класиків мав тут свої дачі. Всі вони любили Ірпінь і часто писали про нього. Воно і зрозуміло, бо тут митці проживали найкращі свої дні. Ірпінський будинок письменників був фактично піонерським табором для дорослих чоловіків і жінок. А який же табір чи дача без алкоголю і бурхливого інтиму.
Ірпінь у «Скелетах в письменницьких шафах»
Син письменника Михайла Стельмаха Дмитро Стельмах у передмові до своєї книги «Скелети в письменницьких шафах» зазначає:»Коли я розповідав про свого брата і його найближчих друзів, про освічених, вродливих і обдарованих хлопців, про їхніх безжурних подруг та бурхливі розваги, то аж ніяк не прагнув сенсаційності, що вирізняє жовту пресу. Я писав із жалем про щасливих людей, які народилися по війні, були всім забезпечені й жили, як у Христа за пазухою, однак їхні найкращі роки поглинув алкоголь і нескінченні втіхи. Мені щиро шкода, що життя цих людей урвалося до часу. Вони, енергійні й талановиті, мали би жити і зробити ще багато гарного».
Книга є мозаїкою спогадів про кумедні, драматичні, а іноді й трагічні випадки із життя письменників.
Дмитро Стельмах неодноразово згадує Ірпінь. Адже тут, на вулиці Жовтневій (нещодавно їй повернули першу назву – Северинівська) розташована дача Михайла Стельмаха. Поруч дача Натана Рибака. А на вулиці Спартака була дача Анатолія Хорунжого. А неподалік дача ще одного письменника – Андрія Крижанівського, сина літературознавця Степана Крижанівського.
Дмитро Михайлович розповідає:»У нашому саду в Ірпені росте виноград ізабелла і яблуні. З яблук та винограду батько робив вино. Яблучне вино давав сусідці Надії, яка мала самогонний апарат. Виходила прекрасна яблучна горілочка. За Горбачова, коли оголосили алкоголеві бій, баба Надя, як ми її називали, закопала під яблунькою знаменитий самогонний апарат, додавши:
-Повірте моєму життєвому досвіду: це ненадовго. Бо кампанії минають, а горілка вічна».
Син Михайла Стельмаха драматург Ярослав Стельмах бував в Ірпені і на батьковій дачі, і в Будинку творчості письменників. Разом з ним приїздив в Ірпінь і купався в річці дитячий письменник Анатолій Костецький.
Дмитро Стельмах відзначає:»Ірпінський будинок творчості був базовим театром амурних дій Ярослава і ареною його блискучих перемог у Київській області». Серед коханих драматурга Ярослава були актриси, письменниці, а також покоївки і кухарки будинку творчості. Якось Ярослав Стельмах у своєму номері в Ірпінському будинку творчості пив коньяк із якимсь письменником. Раптом до них заглянула молода симпатична жінка і сказала, що шукає тут свого нареченого. Ярослав пообіцяв їй допомогти і запросив до столу. Колега-письменник хутенько попрощався, а жінка залишилася до ранку. Потім Ярослав зізнався братові:»Господи, спаси і помилуй мене від таких наречених. А згадати є що, не буду Господа гнівити».
У вересні 1994 року на дачі Стельмаха дознімали телефільм «Там навчився я людей любити» про Михайла Стельмаха. Наступного року цей фільм був відзначений премією.
Книга ілюстрована багатьма фото. Серед них є і фото наших земляків – Дмитра Паламарчука і Сергія Бабайкіна. Д.Стельмах пише:»Анатоль Перепадя вже кілька років не друкувався й офіційно ніде не працював. Бо передав до Мюнхена Іванові Кошелівцю, головному редакторові журналу «Сучасність», архів Василя Симоненка , що дуже не сподобалося пильним людям з Володимирської, 33 (КДБ). Щоб вижити, Анатоль Олексійович давав перекладене ним іншим тлумачам, які друкували той доробок під своїм іменем, а гонорар віддавали Перепаді». Таку допомогу колезі надавав і Дмитро Паламарчук.
Дмитро Михайлович розповідає також про трагедії деяких ірпінців. Він пише:»Недалечко від нашої хати в Ірпені, на вулиці Нахімова, жив знаний у містечку отець Віталій, настоятель місцевої церкви. Він років із двадцять відбував заслання на Півночі, а до Ірпеня повернувся з дружиною. Батько часто ходив до отця Віталія – консультувався з релігійних питань. За Горбачова надумав отець Віталій емігрувати до Англії, бо мав там зв,язки. Та незабаром священика вбили. Подейкували, ніби злочин скоїв КДБ. Утім, дочка отця Віталія таки виїхала до Англії й одружилася там зі священиком».
Дмитро Стельмах пригадує, що коли в Ірпені намагався розпитати про раптову смерть ірпінського поета-рухівця Сергія Бабайкіна, то йому радили «не лізти в це діло».
В епілозі Дмитро Михайлович обіцяє:»Час минає, і щось таки згадається ще. Тоді допишу щось нове».
Анатолій Зборовський
