Вони вдвох з Ірпеня, обидва вчилися в Ірпінському ліцеї №1, життя обох обірвалося на Донеччині. Дмитро Самойленко та Павло Золотарьов – ірпінці, які встали на захист своєї держави та, на жаль, загинули. На фасаді рідного ліцею пам’ять про них закарбували у меморіальних дошках.

Дмитро Самойленко служив у Збройних Силах України ще до початку війни на Донбасі та анексії Криму. Добровольцем брав участь в АТО. Згодом працював у сфері охорони, але вже з перших днів повномасштабного вторгнення знову став до лав оборонців — цього разу у складі Нацгвардії. Рідні згадують: він завжди був готовий допомогти іншим.

Інна Самойленко, сестра загиблого Дмитра Самойленка:

«Як і всі хлопці мій брат гарно вчився, але поведінка була погана. Навіть викладач може це підтвердити. Він завжди міг пожертвувати своїм вільним часом або своїми планами, але прийти допомогти тим, кому це потрібно. Він був дуже добрим братом і залишив після себе доньку. Їй 14 років і вона дуже схожа на нього, я коли дивлюся на неї я бачу його».

Павло Золотарьов, як і Дмитро, до війни працював в охороні. А з початком повномасштабного вторгнення не виїхав з міста, лишився, допомагав рідному Ірпеню: евакуйовував цивільних, підтримував військових. Після деокупації Ірпеня приєднався до ЗСУ і вирушив на фронт.

Інна Золотарьов, дружин загиблого Павла Золотарьова:

«Він залишився в пам’яті для всіх мужнім, незламним. Вічна пам’ять тобі, Паш, ти завжди залишишся з нами в наших серцях, наших думках назавжди. Ти залишив після себе двох чарівних дітей: сина та донька. Вони завжди будуть пам’ятати тебе, завжди будуть знати, що ти їх Герой. Спочивай з миром, мій чоловік».

Пам’ять про цих двох героїв житиме й у стінах їхньої рідної школи. Тут проводитимуть зустрічі, розповідатимуть учням про Дмитра й Павла, аби кожна дитина знала своїх героїв. Освітяни поставили перед собою важливе завдання: зберегти пам’ять про оборонців живою.

Юлія Осінська, заступниця Ірпінського міського голови:

«Нехай діти знають, що зробили ці хлопці для нас, для нашої громади, для України. Нехай знають, хто їх вбив. Не якісь видумані орки чи окупанти, як ми кажемо. Нехай знають, що їх вбили росіяни. Нехай вони щодня піднімають голову й дивляться на цих людей і знають, що вони можуть навчатися завдяки їм, що вони можуть ходити в школу завдяки їм, що вони можуть сьогодні наряджати ялинки, зустрічати в колі рідних Новий рік та Різдво — це все завдяки Павлові та Дмитрові і ще тисячам хлопців-українців, які сьогодні є на фронті».