Усі ми: влада міста, громадські активісти, читачі ірпінського сегменту Фейсбук і прості мешканці, які ніколи той Фейсбук не читали, хочемо жити в красивому, комфортному місті, за яке не соромно і яким хочеться пишатися. Одним словом – у європейському місті.
Це в загальному. Але в деталях бачення у кожного відрізняється. А напередодні виборів, з домішком місцевої політики, десь хтось щось сказав, переказав, не розібралися і пішли кричати: “ГАНЬБА!”, “ЗРАДА!”, “ДЕРИБАН!”, “ВЛАДА КРАДЕ!” та інше. А до чого це приводить? Як сказано у Біблії: кожна держава чи мiсто подiлене супроти себе, не втримаються і впадуть.
Якщо ми з вами всі так прагнемо в Європу, підписали з нею Асоціацію. То потрібно нам і в головах наших бути асоційованими членами Європи. Бути європейцем означає в першу чергу думати по-європейськи, вміти вести цивілізовану дискусію. Тим більше, якщо ми всі називаємо себе патріотами, то маємо розбиратися в деталях і робити вірні висновки.
Я пропоную всім дискусію на сторінках цього видання, гадаю редакція нас підтримає. І першою до обговорення хотів би підняти тему забудови-незабудови Ірпеня.
Дуже часто доводиться чути і читати подібні аргументи противників того, щоб місто розбудовувалося: “Тут був ліс, ми ходили тут по ягоди, гриби і на шашлики. Тепер все забудувалося. Ми злі на всіх, на всю владу, на забудовників…” Ну, і в такому дусі. Як тільки десь постає тема зі словом “будівництво”, одразу іскри і «накал страстей». Ну, не хочуть багато місцевих мешканців перетворення колишнього “майжесела” на місто. І людей можна зрозуміти.
Але, якщо ти хочеш жити 15-20 хвилин до метро, будь готовий, що поблизу з’являтимуться багатоповерхівки, а на дорогах стане більше машин. Хочеш спокою – переїзди подалі від мегаполісу. Це закон життя та історії! І не Плешко його придумав. Не забудовники чи влада привела в Ірпінь «панаєхавших», повторюся – це закон історії. Поїдьте в Бровари, Вишгород чи Боярку. Передмістя столиць завжди розростаються. Так було з околицями Лондона, Берліна, Мехіко чи Нью-Йорка. Так є з околицями Києва. Пам’ятаю фразу з Булгакова з «Днів Турбіних», що десь під селом Святошино били гармати Петлюри. На початку минулого століття Святошино було селом…
Я не кажу, щоб Ірпінь став районом Києва. Ірпінь має бути окремим, особливим, самодостатнім містом.
Темпи житлового будівництва в Ірпені за останні 10 років величезні. Воно велося хаотично і переважно без виконання забудовниками соціальних зобов’язань. А якщо щось і сплачувалось у бюджет як пайова участь, то в розвитку міста, принаймні – у вигляді садочків, поліклінік, амбулаторій, тротуарів, доріг, світлофорів і стадіонів – ми цього не бачили.
Сьогодні нова влада міста розуміє проблему з браком соціальної інфраструктури і намагається всіма силами і ресурсами її вирішувати. Я не кажу про зроблене за півроку. Тільки проанонсую: 1-го вересня ми відкриваємо в Ірпені перший за часи незалежності комунальний дитячий садок (їх треба будувати ще і ще), сучасний стадіон зі спортивними комплексами та повністю оновлену територію з майданчиками ДЮСШ. Все це – комунальні заклади. Та, зрештою, якщо ви проїдетеся містом, то останні півроку всюди щось робиться: вулиці, тротуари, бордюри, алеї, зупинки, розмітки, клумби та інше. Це не можна заперечити, як би хтось не любив Карплюка і його команду.
Сьогоднішні підходи міської влади до нових забудов не такі, як це було рік-два-три тому. Забудовники сплачують пайову участь до міського бюджету, перш ніж отримають дозвільну документацію від органу місцевого самоврядування. Вивчається детальний план забудови, встановлюються відповідні критерії щодо зон відпочинку, паркування та ін. Чітко визначаються умови обслуговування майбутньої будівлі комунальними підприємствами міста.
Я особисто не в захваті від урбанізації Ірпеня. Але розумію, що її неможливо зупинити. Це закон історії. Але так само знаю, що всім нам під силу визначати, як саме вона відбуватиметься. Для цього нам потрібна цивілізована дискусія. Маємо вникати в деталі і чути одне одного. Тільки в діалозі є розвиток. В протистоянні є крах. І більш за все наш зовнішній ворог хоче, щоб ми в своєму суспільстві протистояли одне одному. Пам’ятаймо про це.
