«Душа українського Різдва». Для Ірпінського історико-краєзнавчого музею вже стало доброю традицією запрошувати містян на побачення з Різдвом і показувати його багатогранну красу. Цього разу відвідувачі музею можуть познайомитися із культурною спадщиною чотирьох регіонів –  Наддніпрянщини, Гуцульщини, Полтавщини та Покуття.

Євгенія Антонюк, начальниця відділу культури, національностей та релігій ІМР:

«Я дуже щаслива, що наш музей сьогодні наближає культуру всієї України в нашу громаду. І діти, і дорослі — усі, хто не має можливості поїхати і побачити все це в інших етнографічних музеях, можуть прийти в музей Ірпінської міської ради, де їх радо зустріне така унікальна збірна виставка, якій нічого не можна оцінити грошима. Це духовно невиміряні речі, які будуть нести енергію стільки, скільки будуть жити українці».

Головна обрядова страва Святвечора — кутя. Солом’яні павуки й дідухи теж були невід’ємними атрибутами різдвяних свят. Та чи знали ви, чому жоден вертеп не обходився без кози? Бо ця тварина здавна вважалася символом достатку. Її завжди називали «вберихата». Адже коза давала молоко, м’ясо, вовну для вбрання і навіть світло — із її жиру колись робили свічки.

Подивує вас і святковий одяг з Полтавщини. 

Віталій Коваленко, заступник начальника культури, національностей і релігій ІМР:

«Дуже велика частина сучасної Київської області колись входила до складу Полтавської губернії. Тут представлені традиційні полтавські плахти, рушник вишитий тамбурним швом, легендарний каламайковий пояс. Це фабричне виробництво з дуже тонкої вовни. Вони були різного кольору, прикрашені різними візерунками. І свого часу, як елемент одягу, це було дуже дороге задоволення».

Весь одяг, представлений на виставці, — автентичний. Його справді носили наші предки. Попри свій вік, це вбрання й досі виглядає ошатно. Усе тому, що призначалося воно лише для великих свят, а в інші дні дбайливо зберігалося у скринях. На стендах – речі із колекцій збирачів старожитностей. Наприклад, ось цей святковий чоловічий і жіночий строї гуцулів із приватної збірки Богдана Петричука. Він один із найвідоміших колекціонерів українського старовинного вбрання в Карпатах.

Ольга Коновалова,  дослідниця українських старожитностей:

«Нам нав’язували дуже довгий час нашу меншовартість, і вважали, що українці – це бідні, злиденні. Насправді усі жінки мали гарне вбрання. Зокрема, Гуцульщина, про яку ми зараз говоримо, усі жінки мали багато вишитих кептарів, мали багато сорочок вишитих. Гуцули були заможні. Вони тримали вівці. Вівці — це для них було все. Тому гарне вбрання, особливо на свята, особливо до церкви – це було маст хев».

А ось це святкове вбрання  — із колекції киянина Ігоря Перевертнюка. Поруч — унікальні Кролевецькі рушники кінця 19 початку 20 століття, які зібрав Олександр Олефіренко з Гадяча. Не мине ваше око й славнозвісні гуцульські ікони на склі від львівської мисткині Тетяни Скоромної. 

Щоб перенести глядачів у різні куточки України, народний фольклорний ансамбль «Громиця» навіть колядки підібрав із різних регіонів.

Євген Пихтін, художній керівник ансамблю «Громиця»:

«Наш весь репертуар складається з пісень, які забрані у фольклорних експедиціях України. І ми сьогодні співали колядки, щедрівки з різних куточків — з Чернігівщини, з Полтавщини, з Рівненщини. Цим колядкам і щедрівкам більше ста років, як не більше. Тому що вони передаються з покоління в покоління. А тих бабусь, у яких записували, їм вже під сто років. А вони чули ще в дитинстві від своїх бабусь, матерів і так далі».

На цій етнографічній виставці можна побачити, що Різдво – це не лише кульки на новорічній ялинці, а унікальний світ національної культури багатьох поколінь.  

Юлія Осінська, заступниця Ірпінського міського голови:

«Дуже щира тут атмосфера, яка повертає мене особисто у дитинство і я дуже хочу, щоб наші діти знали наші українські традиції. Тому що і українські традиції, і наші звичаї — це одне з того всього, за що наші хлопці боряться на фронті. Це мова, це культура, це традиції, це звичаї — і саме це хоче забрати наш ворог».

Владика Єфрем, єпископ Васильківський ПЦУ:

«Війна похитнула наші традиції, розділила сім’ї. Тепер не кожна родина може зібратися на святу вечерю тому, що хтось на фронті, хтось за кордоном, хтось в інших обставинах, які не дозволяють зібратися усім разом так, як це було традиційно: з кутею, з колядками, з молитвою. Тому такі виставки не дають нам можливості забути про чудові традиції наших батьків, наших предків».

Хоча й на мить, але всі, хто прийшов на відкриття виставки, відчули себе однією дружною родиною — і разом заколядували.