19 березня святкує своє день народження відома поетеса-шістдесятниця Ліна Костенко. Цього року їй виповниться 89 років. З цієї нагоди згадаємо її творчість, філософію життя.

У Ліни Костенко є цикл поезій, який я не просто люблю, але і вважаю вершинним досягненням світової жіночої лірики. У них поетеса безборонно оголила перед нами глибинні надра жіночої душі й піднесла індивідуальні переживання на найвищий щабель людського узагальнення. Йдеться про два десятки коротких віршів про кохання, так згущено і щедро насичених нюансами, напівтонами почуттів, підсвідомими порухами серця, що їх би вистачило на повний роман. А це і був роман із натури.

Поки сама я не жила в Ірпені, то й не звертала особливої уваги на рядок, винесений у заголовок. Якось спіткнулась об фразу в інтерв’ю Валентини Паламарчук для альманаху «Приірпіння»: «Поблизу нас жила опальна тоді Ліна Костенко», – і зринув у свідомості той рядок «Чи в Ірпені, чи в царстві Берендея», а там – думка за думкою – з’явились і здогадка, що мої улюблені вірші створені саме у нас. Може, невелике це відкриття і не заслуговує на увагу літературознавців, але мені видається, що ця обставина важлива для ірпінців і для прихильників таланту Ліни Костенко, тому кинулась розпитувати тих, хто міг щось пам’ятати.

Поет і критик Леонід Череватенко розповів: «У кінці 60-х років часто зустрічався з Ліною на кіностудії О. Довженка. Вона разом зі своїм чоловіком – сценаристом Добровольським довго пробивала сценарій документального кінофільму про поетів, що загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни. Нарешті Ліна добилася зустрічі з директором кіностудії Василем Васильовичем Цвіркуновим, який сам був фронтовиком, і тоді справа зрушила з місця: сценарій запустили у виробництво. Коли я влітку 1970 року повернувся з Москви після закінчення сценарних курсів, Ліна вже поховала Аркадія Добровольського і подовгу мешкала в Ірпені. Не раз бачився з нею у Кочурів чи Паламарчуків».

Спитала у Марії та Андрія Кочурів, невістки і сина відомого перекладача Григорія Порфировича Кочура, чи щось їм відомо про ті перебування поетеси. Вони підтвердили, що Ліна Костенко із донькою Оксаною, якій тоді було років десять, два літа поспіль проживала у них на другому поверсі.

Живими спогадами доповнила картину Валентина Максимівна Паламарчук, дружина нашого поета Дмитра Паламарчука: «Здається, це був 1971 рік. Восени я приїхала з курсів з підвищення кваліфікації, і Дмитро Хомович сказав мені, що з нами по сусідству оселилася Ліна Костенко. Старий, але ще гожий будинок розташований був по вулиці Комсомольській, де тепер стоїть трьохповерхівка співробітників міськради, у сосновому гаю. Належав він інтелігентній жінці Олімпіаді Дмитрівні Гринчишиній. Садиба була дуже квітучою. Хазяйка на зиму перебралась до сина у Київ, і Ліна винайняла в неї оселю і прожила в ній майже до літа, до нових квітів. Чоловік нас познайомив, але спілкувалися не так тісно, здебільшого на побутовому рівні, бо працювала я у столиці, робота і дорога вимотували. Ліна жила одна, інколи вибиралась у Київ до мами або у справах. Зовсім не мала грошей, та з гордості ні в кого допомоги брати не хотіла. Зізнавалась мені, що не було коштів навіть на проїзд у трамваї, а коли знайомі пропонували їй під’їхати разом із ними, відповідала, що любить ходити пішки. Варила для себе щось дуже просте: картоплю, моркву, і я намагалась її делікатно пригощати домашніми стравами. Як не забіжу, вона все щось пише, укутавшись ковдрою, бо в хаті холодно. Пізніше почала грубку топити, газу тоді ще не було, і папери ближче до грубки пересунула.

Зима того року була сувора, снігова, з завірюхами. Якось у заметіль я накинула кожуха, босоніж влізла у чуні, щоб віднести Ліні вареників із капустою. Вона підхопилась, картаючи мене, що не озута, і бідкалась дуже, щоб не застудилась, а я виправдовувалась, що загартувалася на Півночі. Запрошували її на Новий рік до себе, але вона відмовилася, зустрічала на самотині.

Весною залюбки гуляла у дворі та довкола. Дивувалась лісовим квітам на подвір’ї, півоніям і бузку. Як вибиралася Ліна з Ірпеня, не пам’ятаю, мабуть, мене не було тоді вдома. Зате добре запам’ятала, що невдовзі почали проводити газ, і Олімпіада Дмитрівна поскаржилася мені, що будинок планують знести, натомість побудують багатоквартирний. Вона ходила до міськради доводити, що садиба має літературну цінність, я її підтримувала, але хто нас слухав…»

Тепер, власне, надамо слово ліричній героїні Ліни Костенко. До того моменту, як вона «Недумано, негадано забігла в глухомань» відбулася вже зав’язка роману і чисті, свіжі, як струмки, вірші потекли прелюдією до основного русла, до повені. В них вчувається відголос того великого здивування, коли вона заходила до чиновницького кабінету рішучою, войовничою, а вийшла звідти принишклою, потенційно закоханою: «Такий чужий і раптом – неминучий». У них тонко і дивно передані та розгубленість і сум’яття закоханості, коли людина ще собі у цьому не зізнається: «Кого спитаю: це уже любов?» і самотужки дозріває до очевидного, до насущної потреби:

Напитись голосу твого,

Того закоханого струму,

Тієї радості і суму,

Чаклунства дивного того.

Муки непевності у взаємності:

І не минає, не минає!

І вже, напевно, не мине.

Тривога душу розпинає,

А що, як любиш не мене?

супроводжуються ще й каяттям цнотливої натури: «Грішниця я. Полюбила чужого» і таким безпомічним, таким жіночним самовиправданням: «Жінка твоя. Але я твоїша».

Шляхом пекучих терзань і сумнівів лірична героїня починає усвідомлювати винятковість цього запізнілого почуття у власній долі:

Це тихе сяйво над моєю долею! –

Воно лишилось на усе життя.

І свідомо наважується на розлуку з коханим, щоб дати йому час випробувати почуття і подолати моральні перешкоди:

Оце і є той випадок єдиний,

Коли найбільша мужність – утекти.

Далі на сцені з’являються ірпінські декорації. Все у них наше – і глухомань у центрі міста, і білочка, і джміль, і цуцик, і їжак… Ці шедеври народились або зародились в Ірпені, або є його довгим відлунням. Якщо похибила в дрібницях, хай виправлять мене костенкознавці чи сама Ліна Василівна.

Перечитайте ці поезії – історію красивого кохання двох красивих людей. Це справді роман у віршах: змістовний, драматичний, так щільно деталізований, що домислу впасти ніде. Його сила враження на читача неперевершена, за перебігом подій і колізій не помічаєш навіть майстерності твору, а вона ж – філігранна. Лапідарність викладу, тобто мінімум слів при максимумі змісту, мова природна, без інверсій, корінна і сучасна на віки. А які довірливі звертальні інтонації, які звукові переливи, наче в них промовляє сама співуча душа нашого народу! Рясні зримі образи та метафори, рими точні і приблизні, такі мелодійні, соковиті, аж духмяні. Вища гармонія форми і втілення задуму. Мабуть, не випадково, що взаємна любов, рідкісний божий дар, співпала з розквітом таланту самовираження поетеси та ще і з певним середовищем. Приємно думати, що каталізуючу роль у кульмінаційній фазі романтичної повісті зіграв наш Ірпінь, тим паче, що вона так втішно завершилася.

Наше щастя, що у нас є Ліна Костенко. Не треба кращої об’єднавчої ідеї – до того повно і об’ємно виписані нею поворотні моменти нашої історії, найпотаємніші закутки національного характеру і заповідані нам предками закони честі та справедливості.

Висока честь бути сучасником видатної поетеси, але й велика відповідальність. Усі ми в боргу перед Ліною Костенко: ті, хто не прочитав її поезій і ті, хто, прочитавши, не відгукнувся на них, хоча б письмово або усно. Завинили офіційні письменники, серед яких ледве не половина перекладачів, бо за 40 років її літературної діяльності не спромоглися перекласти твори поетеси не те що на всі мови світу, але навіть на російську. Зовсім немає виправдання бездіяльності державної влади, яка нічого не робить для перевидання гідними тиражами її творів, для висунення кандидатури Ліни Костенко на здобуття Нобелівської премії. Це справа державної ваги і обов’язку, – інакше принижується велика українська література і сама та премія стає сумнівною.

Наше щастя, що у нас є Ліна Костенко, але і її щастя, що у неї є ми, здатні на таку ступінь сприйняття і співпереживання читачі. Від тієї студентської пори, коли я вперше прочитала: «Ті, хто народжуються раз на століття, умерти можуть кожен день», вона не зрадила мої читацькі сподівання жодним твором чи рядком. За виключним відчуттям її постійної присутності у нашому житті, вітчизняній літературі і власній долі я стверджую, що Ліна Костенко – геніальна українська поетеса світового масштабу. Прикро, що не всі того свідомі, а дехто навіть заперечує. Адже саме відгуки сучасників є найвищою нагородою для автора і тим п’єдесталом, на якому зводиться його хрестоматійний образ.

Ліна Костенко саме з тих, «хто народжується раз на століття», вона – наш посланець у майбутні віки. Земні шляхи, навіть генія, кінечні, «і тільки подвиг людського духу доточить їх до безсмертя».

Ліна Василівна КОСТЕНКО

Народилась 19 березня 1930 р. в містечку Ржищеві (неподалік від Києва) у родині вчителів. У 1936 р. родина перебралась до Києва, де майбутня поетеса закінчила середню школу. Навчалася в Київському педагогічному інституті, а згодом — у Московському літературному інституті ім. О.М. Горького (закінчила в 1956 р.).

Ліна Костенко була однією з перших і найпримітніших у плеяді молодих українських поетів, що виступили на рубежі 50—60-х рр. Збірки її віршів «Проміння землі» (1957) та «Вітрила» (1958) викликали інтерес читача й критики, а книга «Мандрівки серця», що вийшла в 1961р., не тільки закріпила успіх, а й засвідчила справжню творчу зрілість поетеси, поставила її ім’я серед визначних майстрів української поезії.

Збірку «Зоряний інтеграл» заборонили цензурою. Однак письменницю не арештували. Обмеження свободи творчої думки, різні «опали» в часи застою призвели до того, що досить тривалий час вірші Л. Костенко практично не потрапляли до друку. Книги «Над берегами вічної ріки» (1977), «Маруся Чурай» (1979), «Неповторність» (1980) стали небуденними явищами сучасної української поезії, які помітно впливають на весь її дальший розвиток. 

У 1987 р. за роман у віршах «Маруся Чурай» була удостоєна Державної премії УРСР ім. Т.Г. Шевченка, а згодом отримала премію фундації Антоновичів. За книгу «Інкрустації» отримала премію Франчески Петрарки.

1998 р. в Торонто Світовий конгрес українців нагородив письменницю медаллю Святого Володимира. Стала лауреатом Міжнародної літературно-мистецької премії ім. Теліги, професором Києво-Могилянська академії.

Живе і працює Ліна Костенко в Києві.

Ніла ВИСОЦЬКА